Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон

– Ні. А що?

– Він переслідує мене весь ранок, розпитуючи про тебе. Зроби таку ласку, подзвони йому й побажай усіляких гараздів, а то він мені дихати не дасть.

Алісія зітхнула.

– Подзвоню. До речі, я теж маю до тебе прохання.

– Та невже? Таке зі мною трапляється вперше в житті…

– Це делікатне питання, – уточнила Алісія.

– Саме на цьому я спеціалізуюся.

– Мені треба, щоб ти скористався своїми зв’язками в Головному управлінні й обережно поцікавився, над чим працював такий собі Рікардо Ломана, перш ніж зійти зі сцени.

– Ломана? Той гицель, що зник?

– Ти його знаєш?

– Із чуток. Поганих чуток. Я подивлюся, що можна зробити.

– Більше я нічого й не прошу.

Варґас зітхнув на тому кінці проводу.

– Я розраховую бути в Барселоні завтра вранці. Якщо хочеш, поснідаємо разом і я розповім тобі все, що дізнаюся про твого приятеля Ломану – якщо взагалі щось дізнаюся. Ти добре себе поводитимеш і не вплутаєшся в халепу до мого приїзду?

– Обіцяю.

7

Марселіно далі позирав на Алісію з якимось хворобливим зачаруванням. Час від часу він потай кидав погляди на вулицю, сподіваючись побачити таємничого переслідувача. Алісія підморгнула офіціантові й показала пальцем на телефон.

– Ще один дзвіночок – і все…

Дівчина зателефонувала просто до начальникових апартаментів і стала чекати. Леандро взяв слухавку після першого ж гудка. «Мабуть, сидів, чекаючи біля телефона», – подумала Алісія.

– Це я, – промуркотіла вона.

– Алісіє, Алісіє, Алісіє, – солодкавим голосом протягнув Леандро. – Мені не подобається, коли ти мене уникаєш. Тобі це відомо.

– Я збиралася подзвонити тобі відразу ж. Не було потреби мене пасти.

– Не розумію.

– Хіба це не ти наказав стежити за мною?

– Якби це був я, то моєї людини ти б не помітила першого ж дня. Хто він?

– Ще не знаю. Я гадала, він твій.

– Не мій. Аби не наші друзі з центрального комісаріату подбали.

– У такому разі місцева школа неабияк зубожіла на таланти, якщо вони приставили до мене такого нездару.

– Не так просто відшукати здібні кадри. Хто, хто, а я це добре знаю. Хочеш, я подзвоню, щоб із тебе зняли стеження?

Алісія поміркувала.

– Мабуть, не треба. Мені спало дещо на думку.

– Легше з ним. Не знаю, кого там тобі призначили, але цілком можливо, що це найзеленіший новачок із усіх, яких вони тільки знайшли.

– Стежити за мною таке легке завдання?

– Зовсім навпаки. Скоріше, я гадаю, ніхто не хотів за нього братися.

– Натякаєш, що я лишила не найкраще враження?

– Я завжди тобі казав, що важливо дотримуватися процедури. Тепер ось бачиш, як воно все обернулося. Ти вже розмовляла з Варґасом?

– Розмовляла.

– Отже, вже все знаєш про машину. Удома все гаразд?

– Так. Сеньйора Хесуса прибрала все як на свято і випрасувала мені весь одяг – ледь не до сукенки, в якій я приймала перше причастя. Дякую тобі за турботу.

– Мені б не хотілося, щоб тобі чогось бракувало.

– І тому відсилаєш до мене Варґаса?

– Це його власна ініціатива. Його або Хіля де Партери. Я ж казав тобі, що він нам не довіряє.

– Чому б це?

– Які в тебе плани на сьогодні?

– Вранці я пройшлася по книгарнях, а по обіді у мене зустріч із людиною, яка може щось прояснити про Віктора Маташа.

– Отже, ти розкручуєш версію з тою книгою…

– Так, нехай навіть лише для того, щоб потім її відкинути.

– Я його знаю? Того, з ким у тебе зустріч?

– Не маю гадки. Він книгар. Ґуставо Барсело.

Пауза була ледь помітною, однак Алісія її все ж відзначила.

– Не пригадую такого. Подзвони мені, якщо щось дізнаєшся. І якщо не дізнаєшся, теж подзвони.

Алісія силкувалася вигадати якусь дотепну відповідь, коли почула, що Леандро поклав слухавку. Дівчина лишила кілька монет на барній стійці, щоб оплатити своє замовлення і вартість двох дзвінків, і попрощалася з Марселіно поцілунком рукою.

– Це все між нами. Гаразд, Марселіно?

Офіціант переконано кивнув і провів Алісію до задніх дверей, що виходили на незагороджений дворик. Там починалося плетиво переходів поміж будинками кварталу, що виводило на одну з тих похмурих вулиць, які трапляються тільки в старій Барселоні, такі темні й вузькі, як розпадина між сідницями семінариста.

Провулок спинався від вулиці Кануда до вулиці Святої Анни. Алісія обійшла квартал і, повернувши за ріг, зупинилася, щоб поспостерігати. Якась жінка одною рукою штовхала перед собою візок, а другою тягнула за собою хлопчика, підошви черевиків якого були неначе намащені клеєм. Молодий чоловік у костюмі і з шаликом стовбичив перед вітриною взуттєвої крамниці, позираючи потайки на двох ладних панянок в ажурних панчохах, що проходили мимо, сміючись. Міський гвардієць прогулювався серединою вулиці, розкидаючи навсібіч підозріливі погляди. Трохи далі Алісія помітила чоловічу постать, що приклеїлася, наче афіша, до стіни у під’їзді. Чоловік був куций на зріст і мав таку безбарвну зовнішність, що межувала з невидимістю. Він курив цигарку й нервово видивлявся у двері кафе, раз по раз позираючи на годинник. «А вибір усе ж непоганий», – подумала Алісія. Чоловік мав такий непоказний вигляд, що навіть сама нудьга, проходячи, не звернула б на нього уваги. Алісія підійшла ближче й зупинилась за кілька сантиметрів від його блідої потилиці. Відтак склала губи літерою «О» й подула.

Чоловічок аж підскочив і ледь-ледь не втратив рівноваги. Він обернувся й, побачивши Алісію, зробився білим як крейда.

– Як тебе звати, серденько? – запитала дівчина.

Якщо чоловічок і мав голос, то зараз він на нього не здобувся. Його очі завертілися у всіх можливих напрямках, перш ніж знову поглянути на Алісію.

– Якщо ти кинешся втікати, я всаджу тобі шило в черево. Ти мене зрозумів?

– Зрозумів, – пробелькотів чоловічок.

– Я пожартувала, – всміхнулася Алісія. – Я не така.

Бідаха був одягнутий у пальто, яке справляло враження позиченого, і скидався на загнаного звірка. Відважного філера до неї приставили, що й казати. Алісія взяла його за відлогу і настійливо, хоча й миролюбно, потягнула агента за ріг вулиці.

– Як тебе звати?

– Ровіра, – промимрив той.

– Це ти минулої ночі стояв біля дверей «Ла Мануаль Альпарґатера»?

– Як ви дізналися?

– Ніколи не кури проти світла ліхтаря.

Ровіра кивнув, тихо лайнувшись собі під ніс.

– Скажи-но мені, Ровіро, як довго ти працюєш у поліції?

– Завтра буде два місяці, але якщо в комісаріаті довідаються, що мене викрили…

– Їм не обов’язково про це довідуватися.

– Справді?

– Справді. Адже ти і я, Ровіро, можемо допомогти одне одному. Здогадуєшся як?

– Я вас не розумію, сеньйорито.

– Зараз зрозумієш, але зви мене