Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон

цьому мерехтінні Алісія роздивилася те місце, найдивовижніше з усіх, які вона будь-коли бачила. Базиліка, споруджена з книжок, захована в палаці, якого ніколи не існувало, – сюди Алісія могла повертатися лише у своїх снах. Адже подібне місце могло існувати лише потойбіч, там, де на неї чекала мати, Люсія, і де лишилася ув’язненою її душа.

На світанку чоловік з рідким волоссям знову взяв її на руки й поніс залитими кров’ю і охопленими вогнем вулицями Барселони до шпиталю, де лікар, укритий попелом, подивившись на них, похитав головою.

– Ця лялька зламалася, – промовив він, обертаючись до них спиною.

І тоді, як багато разів до цього, Алісія побачила вві сні своє власне тіло й упізнала себе в цій обвугленій дерев’яній ляльці з обірваними мотузками. Від стін відділилися безокі медсестри, вихопили ляльку з рук доброго самаритянина й затягли її до неоглядного ангара, де здіймалася величезна гора з решток сотень чи тисяч таких самих ляльок, як вона. Медсестри жбурнули її на купу й пішли собі, регочучи.

4

Її розбудило сталеве зимове сонце, що зблискувало поміж дахами. Алісія розплющила очі й подумала, що це її перший і останній день свободи в Барселоні. Цього самого вечора Варґас, мабуть, уже покажеться тут. Вона вирішила насамперед відвідати сьогодні книгарню Ґуставо Барсело, яка розміщувалася зовсім недалеко звідси, на вулиці Фернандо. Пригадавши те, що Вірхіліо розповідав про книгаря і його прихильність до сеньйорит принадної зовнішності, Алісія вирішила вбратися відповідно. Відчинивши дверцята своєї колишньої одежної шафи, дівчина виявила, що Хесуса, готуючись до приїзду Алісії, випрала й попрасувала весь її одяг, який тепер пахнув лавандою. Алісія погладила пальцями свої давнішні обладунки, на дотик визначаючи вбрання, відповідне для свого завдання. Потім, користаючись із того, що за час її відсутності в будинку встановили новий котел, Алісія прийняла душ, заповнивши всю квартиру парою.

Загорнувшись у рушник із анаграмою готелю «Віндзор», вона подалася до вітальні, щоб увімкнути радіоприймач і налаштувати його на концерт оркестру Каунта Бейсі [57]. Та цивілізація – хай якою б вона не була, – що здатна витворити таку музику, має шанс на майбутнє. Уже в спальні Алісія розгорнула рушник і наділа панчохи зі швом, які купила, винагородивши сама себе, під час одного з походів до крамниці жіночої білизни «Ла Перла Ґріс». Узувши туфлі на середньому каблуці, що, без сумніву, дістали б несхвальні відгуки від Леандро, дівчина прослизнула в чорну вовняну сукню, якої досі ще ніколи не одягала і яка ідеально підкреслювала її фігуру. Не поспішаючи, наклала макіяж і підфарбувала губи криваво-червоною помадою. У тон помаді вбралася в червоне пальто, а потім, як вона це робила майже щоранку, коли жила в Барселоні, спустилася, щоб поснідати в «Ґран Кафе».

Мікель, досвідчений офіціант і перший фізіономіст кварталу, упізнав Алісію, щойно вона переступила поріг, і привітався з-за барної стійки так, наче й не минуло трьох років з часу її останнього візиту. Алісія сіла за столик коло вікна й узялася розглядати старий бар, порожній о такій ранній годині. Мікелеві не довелося навіть нічого казати: офіціант підійшов сам, несучи на таці її звичне замовлення: каву з молоком, два тости з полуничним варенням і вершковим маслом та примірник «Ванґуардії», який ще пахнув свіжою фарбою.

– Я бачу, ти не забув, Мікелю.

– За той час, доки вас тут не було, сталося багато чого, доньє Алісіє, але не це. Ласкаво просимо додому.

Алісія неквапно поснідала, гортаючи газету. Вона вже й забула, як приємно починати день, стежачи в дзеркалі «Ванґуардії» за змінами декорацій в пісочниці публічного життя Барселони, злизуючи з тоста полуничне варення, марнуючи аж півгодини так, немов часу в тебе ще ціла купа.

Завершивши ритуал, Алісія підійшла до барної стійки, де Мікель протирав келихи на вино, розглядаючи їх проти ранкового холодного світла.

– Скільки з мене, Мікелю?

– Я запишу на ваш рахунок. Завтра о цій самій порі?

– Дасть Бог.

– Ви сьогодні дуже елегантна. Ідете на вечірку?

– Навіть краще. До книгарні.

5

На вулиці її зустрів один із тих зимових барселонських ранків, коли сонячне світло по краплині просякає крізь імлисту завісу й заохочує вчитися мистецтва швидкого пересування. Книгарня Ґуставо Барсело розміщувалася перед арками на Королівській площі, за кілька хвилин ходи від «Ґран Кафе». Алісія попрямувала туди в супроводі цілої бригади двірників, які чепурили вулицю за допомогою мітли й поливального шланга. Обабіч вулиці Фернандо здіймалися крамниці, які радше видавалися храмами: цукерні, що мали вигляд ювелірень, кравецькі ательє, декоровані, наче оперні театри; книгарня Барсело була справжнім музеєм, зайшовши до якого просто повитріщатись, хотілося залишитися там на все життя. Перш ніж переступити поріг книгарні, Алісія зупинилася на якусь мить, щоб помилуватися крізь вітрину видовищем акуратно розставлених книжкових шафок і стелажів. Заходячи, вона зауважила молодого продавця в блакитному форменому вбранні, що, видершись на драбину, витирав пил із горішніх поличок. Алісія вдала, що не помітила його і пройшла до приміщення.

– Доброго ранку! – привітався продавець.

Алісія обернулася й нагородила його усмішкою, що відімкнула би будь-який сейф.

Юнак миттю зліз із драбини й став за прилавок із ганчіркою, перекинутою через плече.

– Чим можу служити сеньйорі?

– Сеньйориті, – поправила його Алісія, неквапом знімаючи рукавички.

Юнак кивнув, зачарований покупчинею. Простота цього трюку ніколи не переставала дивувати Алісію. Вона подумки благословила чоловічу простоту і наївність.

– Чи могла би я поговорити з доном Ґуставо Барсело?

– Сеньйора Барсело зараз тут немає…

– А ви не знаєте, коли він буде?

– Важко сказати… Власне кажучи, дон Ґуставо майже не заходить до крамниці, якщо тільки в нього не призначено зустрічі з клієнтом. Дон Феліпе, управитель, поїхав до Педральбес [58], щоб оцінити колекцію, але повернеться до обіду.

– Як вас звати?

– Беніто.

– Слухайте, Беніто, я бачу, що ви тямущий хлопчина, і впевнена, що зможете мені допомогти.

– Я до ваших послуг.

– Бачте, це тема делікатна. Мені потрібно було б переговорити з сеньйором Барсело, адже моєму близькому родичеві, значному колекціонерові, нещодавно дістався рідкісний примірник. Родич має намір продати його і, щоб зберегти анонімність, хотів би залучити до угоди дона Ґуставо як посередника.

– Зрозуміло, – пробурмотів юнак.

– Книжка, про яку йде мова, у прекрасному стані. Це один із романів циклу «Лабіринт духів» такого собі Віктора Маташа.

Очі юнака зробилися круглими, наче блюдечка.

– Як ви кажете? Маташа?

Алісія кивнула.

– Вам відомий цей автор?

– Коли сеньйорита буде така люб’язна зачекати хвильку, я спробую негайно зв’язатися з доном Ґуставо.

Алісія покірливо всміхнулася. Продавець зник