Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон

– Що будете замовляти, сеньйорито? – запитав її офіціант, який мав такий вигляд, наче не покидав закладу протягом останніх щонайменше двадцяти років.

– Одну каву. І склянку води.

– З-під крану чи мінеральної з пляшки?

– А що ви порадите?

– Залежить від того, забагато чи замало у вас кальцію в крові.

– Нехай буде мінеральна. Природна, будь ласка.

– Уже несу.

Через півгодини, випивши кілька філіжанок кави, Алісія могла стверджувати, що жодна людина навіть не зупинилася перед вітриною книгарні. Бухгалтерські книги «Семпере й синів», либонь, пролежували в забутті, вкриваючись павутиною. Її пожирала спокуса перетнути вулицю, зайти до цієї дивовижної крамниці й витратити купу грошей, але дівчина знала, що час для цього ще не настав. Поки що вона обмежиться тільки спостереженням. Минуло ще півгодини. Нічого не відбувалося, і Алісія вже стала збиратися йти геть, коли побачила його. Він ішов неуважний, заносячись думками в хмари, з напівусмішкою на губах і тим безтурботним виглядом, що притаманний людям, яким пощастило не знати, як влаштований світ. Алісія ніколи не бачила його фотографії, але знала, хто це, перш ніж чоловік підійшов до дверей книгарні.

Даніель.

Алісія, сама цього не усвідомлюючи, всміхнулася. Коли Даніель Семпере вже мав зайти до крамниці, двері відчинилися зсередини й молода жінка, якій, либонь, не було й двадцяти років, вийшла йому назустріч. Це була одна з тих красунь, про яку постановники радіоновел сказали б, що її чиста врода йде зсередини. Такі жінки змушують зітхати залюбливих дурників, що захоплюються казочками про ангеликів із серцями зі щирого золота. Вона сяяла невинністю, ба навіть непорочністю дівчини зі шляхетної родини і вдягалася так, наче здогадувалася, який скарб носить під своїм вбранням, але не наважувалася цього визнати. Славнозвісна Беатріс, подумала Алісія, невинна, як Білосніжка в країні гномів.

Беатріс піднялася навшпиньки й поцілувала свого чоловіка у вуста. Поцілунок був цнотливий: стуленими губами і нетривалий. Однак Алісія не могла не зауважити, що Беатріс заплющувала очі, коли цілувала нехай навіть свого законного чоловіка, і давала обійняти себе за стан. Що ж до Даніеля, то він досі цілувався, як школяр, і ранній шлюб ще не навчив його, як треба обіймати жінку, куди класти руки і що робити губами. Либонь, не мав учителів. Усмішка сповзла з її обличчя, і Алісія відчула, як у неї всередині ворухнулося щось лихе й порочне.

– Можна мені келих білого вина? – попросила вона офіціанта.

На другому боці вулиці Даніель Семпере попрощався зі своєю дружиною і зайшов до книгарні. Беатріс, одягнута хоч і скромно, та зі смаком, рушила в натовпі інших перехожих у напрямку до вулиці Пуерта-дель-Анхель. Алісія стежила за нею очима, вивчаючи талію Беатріс і обриси її стегон.

– Ех, як би я одягнула тебе, принцесо, – пробурмотіла вона.

– Що ви сказали, сеньйорито?

Алісія обернулася й побачила офіціанта, який тримав келих із білим вином і дивився на неї з сумішшю зачарування й страху.

– Як вас звати? – запитала вона його.

– Мене?

Алісія значливо роззирнулася довкола: бар був порожнім.

– А ви бачите тут ще когось?

– Марселіно.

– Чому б вам не підсісти до мене, Марселіно. Я не люблю пити сама. Ну гаразд, брешу. Але робити це в товаристві мені подобається значно більше.

Офіціант ковтнув слину.

– Якщо хочете, я вам щось замовлю, – запропонувала Алісія. – Може, пивка?

Марселіно остовпіло дивився на неї.

– Сідайте, Марселіно, я не кусаюся.

Молодик кивнув і сів навпроти Алісії. Дівчина солодкаво всміхнулася до нього.

– У вас є наречена, Марселіно?

Офіціант заперечливо похитав головою.

– Деякі дівчата не тямлять, що втрачають. Скажіть-но мені одну річ, Марселіно. Цей бар, окрім головних дверей, має ще один вихід?

– Перепрошую?

– Чи є у вас задній вихід, який виводив би на якийсь провулок або до сходової клітки сусіднього будинку?

– Є один, він веде на задвірок, який переходить у вулицю Бельтрельянс. А що?

– Я запитую це, тому що мене переслідують.

Марселіно стривожено кинув погляд на вулицю.

– Може, викликати поліцію?

Алісія поклала свою руку на руку офіціанта, який ледь-ледь не перетворився на соляний стовп.

– У цьому немає потреби. Нічого серйозного. Але я воліла б скористатися потайним ходом. Ви не заперечуєте?

Марселіно похитав головою.

– Ви просто диво. Скільки я вам винна?

– За рахунок закладу.

– Ви впевнені?

Марселіно ствердно кивнув головою.

– Що я й кажу: дівчата просто не знають, що ви золото, не чоловік… Скажіть-но, у вас є телефон?

– За барною стійкою.

– Ви не проти, якщо я ним скористаються? Це міжміський дзвінок, але за нього я вже заплачу, гаразд?

– Як скажете…

Алісія попрямувала до барної стійки й побачила старий телефон, що висів на стіні. Марселіно, який лишився незрушно сидіти за столиком, дивився на неї. Дівчина помахала йому рукою, набираючи номер.

– Покличте, будь ласка, Варґаса.

– Ви, мабуть, Ґріс? – запитав на другому кінці проводу голос із глузливими нотками. – Капітан чекав на ваш дзвінок. Зараз він підійде.

Алісія почула, як слухавку поклали на стіл і взялися кликати колегу.

– Варґасе, донья Інес дзвонить… – донісся голос одного з поліціянтів, тимчасом як інший насвистував приспів із «Зелених очей» [61].

– Варґас слухає. Як справи? Танцюєш сардану? [62]

– Хто така донья Інес?

– Ти. Нас тут нагородили прізвиськами. Я – Дон Жуан…

– Твої колеги – неабиякі дотепники.

– Ти навіть не уявляєш, які в нас тут таланти марнуються. Чого телефонуєш?

– Я просто подумала, що ти мав би скучити за мною.

– Мене не вперше кидають, і нічого, якось пережив.

– Я рада, що в тебе все гаразд. Я гадала, що ти вже їдеш до мене.

– Якби це залежало від мене, ти б лишилася там сама-самісінька аж до своєї відставки.

– А що каже твоє начальство?

– Що я маю сісти в машину і їхати цілий день, а потім ще частину ночі, щоб завтра бути з тобою.

– До речі, про машини. Є якісь новини про Вальсову автівку?

– Нічого нового. Її знайшли покинутою… зараз гляну лишень у записи… на дорозі Карретера-де-лес-Айґуес [63], або ж Водній магістралі, у районі Вальвідрера. Це в Барселоні?

– Вище.

– Вище? Невже на небі?

– Щось на кшталт цього. Є якісь сліди Вальса чи його охоронця?

– Кров на пасажирському сидінні. Ознаки боротьби. Міністр із охоронцем зникли безслідно.

– Що ще?

– Це все. А що ти маєш повідомити мені?

– Що я скучила за тобою, – відказала Алісія.

– Це, либонь, тебе так ошелешило повернення до Барселони. Де ти зараз? Здійснюєш паломництво до Моренети? [64]

– Майже вгадав. Я щойно спостерігала за книгарнею «Семпере й сини».

– Дуже