Засліплення - Еліас Канетті
— Вона тут не потрібна. Як на мене, її можна прибрати.
Кін нічого не відповів. Він дочовгав до письмового столу й, тихенько стогнучи, сів на стілець.
Через кілька хвилин він підхопився. Йому захотілося поглянути, чи живі ще книжки в сусідній кімнаті. Його тривогу породжувало скоріше глибоко вкорінене почуття обов’язку, ніж справжня любов. Відучора ніжність Кін відчував лише до тих книжок, яких іще не мав. Не встиг він дійти до порога, як там уже вродилася Тереза. Як вона крізь ширму помітила, що він рушив до дверей? Як та спідниця донесла її туди швидше, ніж Кіна — його ноги? Ні до неї самої, ні до дверей він поки що й пальцем не доторкнувся. Перше ніж він зібрав усю свою мужність, щоб розтулити рота, вона вже сварилася:
— Нехай чоловік не думає, що йому все можна! Коли я така добра й дозволяю йому користуватися коридором, то він гадає собі, що й кімнати вже його. Я маю на них папір. Все чорним на білому — хоч круть, хоч верть. Чоловік не має права торкатися клямки на дверях. Просто так він не ввійде, ключі ж бо в мене. Я їх не віддам. Клямка належиться до дверей. Двері належаться до кімнати. Клямка й двері належаться мені. Я не дозволяю чоловікові торкатися клямки!
Кін відмахнувся від цих слів, незграбно повівши рукою, й ненароком зачепив її спідницю. Тереза заходилася гучно й розпачливо кричати, ніби закликаючи на допомогу:
— Я не дозволяю чоловікові торкатися спідниці! Спідниця належиться мені! Хіба чоловік купував спідницю? Я купувала спідницю! Хіба чоловік крохмалив спідницю й прасував? Я крохмалила спідницю й прасувала. Хіба ключі в спідниці? Чи ж не так, вони й не думають там бути. Ключів я не віддам. І навіть якщо чоловік роздере спідницю зубами, я ключів не віддам, тому що вони не там! Дружина зробить для свого чоловіка все. А спідницю — дзуськи! А спідницю — дзуськи!
Кін утер рукою чоло. «Я в божевільні!» — промовив він, але так тихо, що вона нічого не почула. Його погляд упав на книжки, і він переконався, що справи не такі вже й кепські. Він пригадав, з яким наміром уранці підвівся. Здійснити його він не важився. Як проникнути в сусідню кімнату? Через її труп? Що йому з трупа, коли в нього, Кіна, нема ключів. У неї не забракло хитрощів сховати їх. Як тільки ключі опиняться в його руках, він повідмикає всі двері. Він анітрохи її не боїться. Нехай тільки йому дадуть ключі, і він розітре її на порох.
Цієї хвилини боротьба не обіцяла йому ніякої вигоди, тож він тільки через це відступив до письмового столу. Тереза простояла на чатах під своїми дверима ще чверть години. Вона невтомно кричала далі. Те, що він знов по-святенницькому сидів за письмовим столом, не справило на неї жодного враження. Аж коли Тереза спала з голосу, вона здалася й поволі зникла за ширмою.
До вечора вона вже не з’являлася. Час від часу від неї долинали уривчасті, ніби вихоплені зі сну, звуки. Потім вона змовкла, і він задихав спокійніше. Та ненадовго. У приємній тиші й порожнечі зненацька знову пролунав добре знайомий голос:
— Спокусникам місце на шибениці. Спершу обіцяють оженитись, а тоді не пишуть заповіту. Та я тебе перепрошую, пане Пуда, є одне гарне прислів’я: «Зробиш спішно — вийде смішно». Хто ж так робить — щоб не було грошей для заповіту!
«Але ж вона нічого не каже, — переконував себе Кін, — все це фантазії мого розмордованого слуху — так би мовити, відлуння». Позаяк вона мовчала, таке пояснення його заспокоїло. Йому пощастило погортати рукописи, що лежали перед ним. Коли він прочитав перший рядок, відлуння потривожило його знов:
— Може, я скоїла якийсь злочин? Злочинець — Юда. Книжки теж чогось варті. Ниньки світ уже не такий гарний. Пан небіж завше були в доброму гуморі. А та стара відьма геть пустилася берега. Поживемо — побачимо. Ключі мають стриміти в дверях. Так уже в людей заведено. Мені ключів теж ніхто на тарілочці не підносив. Такі гроші — і все марно. Жебрати всяк уміє. Грубіянити всяк уміє. А спідницю — дзуськи.
Саме ця фраза — її найлегше було витлумачити як відлуння колишнього Терезиного крику в його вухах — переконала Кіна в тому, що жінка справді розмовляла. Враження, про які він, здавалося, вже забув, зринули в ньому знов, посвіжілі й осяяні ореолом щастя. Він знов лежав хворий у ліжку й півтора місяці страждав від її голосіння. Тоді вона казала незмінно те саме; він завчив її слова напам’ять, і вони були, по суті, підвладні йому. Тоді він знав наперед, яка фраза пролунає за якою, яке слово — за яким. Тоді щодня з’являвся сторож і щоразу забивав її до смерти. Прекрасний був час. Коли ж то було? Кін полічив, і результат виявився приголомшливий. Він устав з ліжка всього-на-всього тиждень тому. Він почав шукати причину, з якої виникла та безодня, що відділяла тепер цей сірий новий час від колишнього золотого. Може, він би й знайшов її, але цієї миті Тереза подала голос знов. Те, що вона казала, було незбагненне й мало над ним деспотичну владу. Цього не можна було завчити напам’ять, і хто міг сказати, що буде далі? Він був скутий і не знав — чим.
Увечері його звільнив голод. Він остерігався питати в Терези, чи є щось їсти. Потай і, як йому здавалося, нечутно Кін вийшов з кімнати. У ресторані він спочатку озирнувся — чи не прийшла вона слідкома за ним. Ні, у дверях Терези не було. «Нехай тільки спробує!» — промовив він і сміливо всівся в одній із задніх зал серед пар, вочевидь непошлюблених. «Ось я й опинився на схилі віку в окремому ресторанному кабінеті», — зітхнув він, дивуючись із того, що столи тут не залиті шампанським, а відвідувачі, замість поводитися непристойно,
