Засліплення - Еліас Канетті

світла й ляже до неї в постіль, вона зі сваркою зачекає, доки це скінчиться. Як жінка порядна вона сподівалася на перше. Коли він підкравсь і роздягся поруч із нею, в неї завмер і язик, і серце. Щоб не забути про лайку, вона поклала собі в хвилини раювання весь час подумки проказувати: «Хіба це чоловік? Це ж не чоловік!» Коли він зненацька впав на неї, вона не видала жодного звуку, боячись, що він піде. Він полежав на ній лише кілька секунд; їй вони здалися днями. Він не ворушився й був легкий, як пір’їнка; вона майже не дихала. Помалу її очікування перейшло в гірку образу. Коли він підхопився, вона відчула, що він іде від неї. Мов знавісніла, накинулась вона на нього з кулаками, криючи його останніми словами.

Побої — це бальзам для високоморальної натури, яка ось-ось ладна скоїти злочин. Поки йому було не надто боляче, Кін сам бив себе Терезиною рукою й чекав назвиська, на яке заслуговував. Адже хто він такий, якщо добре подумати? Осквернитель трупів. Кін дивувався з того, які м’які її лайливі слова, сподіваючись від неї зовсім інших, насамперед тих, що на них заслуговував. Вона його жаліла чи берегла ті слова насамкінець? На її банальні претензії він не мав чого відповісти. Тільки-но пролунає «осквернитель трупів», він ствердно кивне головою й спокутує свою провину зізнанням, котре для такої людини, як він, важить навіть більше, ніж кілька ударів.

Проте цим кільком ударам не було кінця-краю; вони вже почали здаватися йому зайвими. У нього боліли кістки, а Тереза, захопившись банальною й брудною лайкою, для «осквернителя трупів» не знаходила часу. Вона сіла в ліжку й чухрала його то кулаками, то ліктями. Жінка вона була витривала; минуло кілька хвилин, перше ніж вона, відчувши в руках легку втому, урвала крик, що доти складався з самих іменників, і спромоглася на повне речення: «Цього не буде!» Потім вона зіпхнула його на підлогу і, сидячи на краю ліжка й тримаючи Кіна за чуба, щоб не втік, копала його ногами доти, доки відпочили руки. Тоді всілася верхи в нього на череві, знов урвала себе, цього разу вигуком: «Буде ще й не те!» — заходилася частувати навпереміну з обох рук ляпасами. Помалу Кін знепритомнів. Перед цим він забув про власну провину, яку мав спокутувати перед Терезою. Він шкодував, що був такий довгий. «Якби худий і маленький... — бурмотів він. — Якби худий і маленький... Тоді було б менше куди бити». Він щулився, вона не поціляла. Чи вона й далі лаялась? Тереза била по підлозі, била по ліжку — він чув удари по чомусь твердому. Вона вже ледве його знаходила, він став зовсім маленьким, тож вона й лаялась. «Каліка!» — кричала вона. Як добре, що він каліка. Він зменшувався на очах, просто неймовірно швидко, вона вже не могла його знайти, такий він був маленький; Кін зникав від самого себе.

Тереза била далі — влучно й дошкульно. Згодом перевела дух, сказала: «Треба ж, перепрошую, й відпочити», — сіла й полишила роботу ногам, які виконували її не так сумлінно. Вони працювали чимраз повільніше й нарешті самі собою зупинилися зовсім. Як тільки руки й ноги в Терези завмерли, зійшла нанівець і її лайка. Тереза мовчала. Кін не ворушився. Тереза почувалася геть розбитою. За його спокоєм вона вбачала особливу підступність. Щоб не дати йому вдарити себе, вона почала йому погрожувати:

— Я піду в суд. Я цього так не полишу. Накидатися чоловік не має права. Я порядна. Я жінка. Чоловікові припечуть десять років. У газеті це називають зґвалтуванням. Я маю докази. Я читаю про всілякі процеси. Не смій поворухнутися. Брехати всяк уміє. Що він, перепрошую, тут робить? Ще одне слово, і я покличу сторожа. Він повинен мене захистити. Жінка сама. Ґвалтом усяк уміє. Я подам на розлучення. Помешкання належить мені. Злочинцеві нічого не дістанеться. Не треба, перепрошую, полохатись. Хіба я чогось хочу? В мене ж бо й досі все болить. Чоловікові має бути соромно. Він ще й лякає дружину. Я ж бо могла померти. Ото мав би клопіт. На ньому ж немає нічної сорочки. Мені байдуже. Спить без нічної сорочки. Зразу ж бо видно. Я тільки рота розтулю, й мені всі повірять. У буцегарню мене не посадять. У мене є пан Пуда. Нехай чоловік тільки спробує. Матиме справу з Пудою. З ним ніхто не поміряється силою. Зразу кажу. Осьдечки воно, його кохання!

Кін і далі затято мовчав. Тоді Тереза сказала:

— Ось він і мертвий.

Щойно пролунало це слово, вона зрозуміла, як міцно його кохала. Вона стала біля нього навколішки й заходилася шукати на ньому сліди від своїх ударів та копняків. Аж тепер Тереза помітила, що в кімнаті темно; вона підвелася й увімкнула світло. Стоячи за три кроки від нього, побачила, що весь він мов із хреста знятий.

— Йому ж, бідолашному, либонь, соромно, — промовила Тереза; в її голосі вчувалася жалість. Вона стягла зі свого ліжка простирадло — їй не шкода було для нього навіть сорочки з власного плеча — й дбайливо загорнула його. — Тепер нічого не видко, — сказала вона, потім ніжно, як дитину, взяла Кіна на руки, перенесла в його ліжко й укрила тепло й заспокійливо.

Простирадло також залишилося на ньому — «щоб не застудився». Їй хотілося сісти край його ліжка й доглядати за ним. Але вона сама відмовила собі в цьому бажанні — адже так він спатиме спокійніше, — погасила світло й знов лягла спати. Простирадла під нею не було, але за це вона на чоловіка зла в душі не мала.

Закляклість

Два дні минули в мовчанні й напівзабутті. Щойно Кін очуняв, він зважився тайкома замислитись над тим, у яку халепу вскочив. Щоб силоміць повернути його розум у її колію, побоїв потрібно було багато. Він дістав їх іще більше. Якби вони протривали на десять хвилин менше, він удався б до будь-якої помсти. Тереза, мабуть, відчула цю небезпеку, тому лупцювала до останку. Кін так охляв, що вже нічого не хотів, і боявся тільки одного: нових побоїв. Коли вона підходила до ліжка, він тремтів, як побитий пес.

Вона ставила йому миску з їжею на стілець поруч із ліжком і ту ж мить відверталась. Йому не вірилося, що знов можна щось попоїсти. Поки він лежав хворий, вона робила цю