Засліплення - Еліас Канетті

— Так діло не піде.

— Чому не піде?

— Спадщина належить мені.

— Але розпоряджаюся нею я.

— Спершу чоловік має померти, а вже тоді хай розпоряджається.

— Як це розуміти?

— У мене нічого не вициганиш!

Що це таке, що ж це таке? Може, пора вже заговорити з нею якнайсуворіше? Восьмикімнатний палац, про який він тільки й думав, не дав йому остаточно втратити терпець.

— Ідеться про наші спільні інтереси.

— Решти це теж стосується!

— Ти сама побачиш...

— Де решта?

— Дружина чоловікові повинна...

— А чоловік краде в дружини решту.

— Я вимагаю мільйон, щоб придбати бібліотеку Зільцингера!

— Вимагати всяк уміє. Я хочу решту. Я хочу все!

— Наказую тут я!

— Я — господиня в домі!

— Я ставлю ультиматум. Я категорично вимагаю мільйон, щоб придбати...

— Я хочу решту! Я хочу решту!

— Ще три секунди. Лічу до трьох...

— Лічити всяк уміє. Я теж лічу!

Від люті обоє вже ледве не плакали. Зціпивши зуби й викрикуючи дедалі гучніше, вони лічили:

— Один! Два!! Три!!!

Числа злітали з їхніх вуст, немов невеличкі подвійні вибухи, цілком одночасно. Для неї ці числа зливалися з мільйонами, до яких її капітал виріс завдяки решті. Для нього ті числа означали нові кімнати. Вона лічила б і далі, до віку вічного, він долічив не до трьох, а до чотирьох. Долічив і спинився. Напружившись, мов струна, як ніколи церемонний, він наступав на неї й ревів, подумки наслідуючи сторожа:

— Віддай заповіт!

Пальці його правиці намагалися стиснутись у кулак і щосили гамсалили повітря. Тереза кинула лічити, він її розчавив. Вона була справді розгублена. Вона чекала боротьби не на життя, а на смерть. А він раптом каже:

— Гаразд.

Якби всю її так не поглинула ота решта, то вона й геть опустила б руки. Коли Терезу перестають обдурювати, злість у неї де й дівається. На злості світ їй клином не зійшовся. Вона обминає чоловіка й рушає до письмового столу. Він відступає вбік. Хоч вона й розчавлена, він потерпає, що вона відповість йому ударом на удар кулаком — адже він цілився не в повітря, а в неї. А вона ніякого удару й не завважила. Вона запускає руку в папери, безсоромно їх перемішує й вибирає з-поміж них один.

— Як опинився... чужий заповіт... серед моїх... рукописів?

Кін намагається проревіти й цю довгу фразу, тому донести її до дружини нерозірваною йому не щастить. Він тричі переводить дух. Не встигає він доказати, як вона вже відповідає:

— Чого ж, перепрошую, чужий? — Вона квапно розгортає заповіт, ретельно розгладжує його на столі, поправляє чорнильницю та ручку й скромно поступається місцем власникові решти.

Коли той, ще не зовсім оговтавшись, підходить ближче, погляд його падає насамперед на число. Воно здається йому знайомим, та головне — воно справді таке, яке й має бути. Поки вони сперечалися, якийсь затамований страх застерігав його від дурости цієї неписьменної жінки, яка, мабуть, не так прочитала те число. Тепер він задоволено підводить очі, сідає й починає пильно розглядати папір.

Цієї миті він упізнає власний заповіт.

— Найкраще буде переписати все заново, — каже Тереза.

Вона забуває про небезпеку, яка загрожує її нулям. Віру в те, що вони чинні, вона вкарбувала в своєму серці так само міцно, як він у своєму — віру в її кохання до нього.

— Але ж це мій... — промовляє він.

Вона всміхається:

— Перепрошую, а я що...

Він розгнівано підводиться. Вона заявляє:

— Сказано — як зав’язано.

Він збагнув усе, ще не схопивши її за горло. Вона примушує його писати. Вона заплатить за чистий аркуш паперу. Він мішком осідає на стілець, так немовби його тіло враз стало гладким і важким. Вона хоче нарешті знати, на що може розраховувати.

За хвилю вони вперше зрозуміли одне одного як слід.

Побої

Зловтіха, з якою Кін, посилаючись на папери, довів їй, як мало грошей у нього лишилося, допомогла Терезі уникнути найгіршого. Вона розпалася б на свої головні складові — спідницю, піт та вуха, — якби ненависть до нього, яку він підживлював з насолодою педанта, не стала її стримувальним центром. Кін показав їй, скільки грошей колись успадкував. Він подіставав усі рахунки, пов’язані з придбанням книжок, із численних шухляд, де ті опинилися з його примхи. Тепер він побачив, що його пам’ять навіть на побутові дрібниці, звичайно для нього обтяжлива, може бути корисною. На звороті зіпсованого заповіту він занотовував віднайдені суми. Тереза, геть пригнічена, подумки складала ті суми, заокруглюючи їх для зручности. Вона хотіла знати, що зосталося насправді. На бібліотеку пішло, як виявилося, багато більше, ніж мільйон. Цей приголомшливий результат Кіна аж ніяк не потішив; висока вартість бібліотеки не могла відшкодувати йому краху надій на чотири нові кімнати. Тепер у його голові була тільки одна думка: помститися за обман. Під час цієї тривалої процедури він не промовив ані на один склад більше, ані на один склад менше — це друге далося йому важче, — ніж було потрібно. Про непорозуміння не могло бути й мови. Коли виплив той убивчий підсумок, Кін гучно й уривчасто, як розмовляють у школі, додав:

— Решту я витратив на окремі книжки й собі на життя.

Після цього Тереза розтала, бурхливим потоком ринула з дверей у коридор і влилася до кухні. Коли настав час іти спати, вона перервала свій плач, скинула накрохмалену спідницю, повісила її на стілець, знов сіла біля плити й почала плакати далі. Кімната поруч, де вона вісім років так гарно прожила економкою, запрошувала її лягати спати. Але припиняти жалобу так рано було, як на неї, непристойно, і вона не зрушила з місця.

Другого дня, зранку, Тереза заходилася виконувати рішення, які ухвалила в години жалоби. Вона позамикала всі три свої кімнати, відрізавши їх від решти помешкання. Красі настав край, у людей часто так трапляється, але їй, зрештою, належали три кімнати й книжки в них. Меблями вона до Кінової смерти користуватися не хотіла. Все треба було берегти.

Решту неділі Кін провів за письмовим столом. Працював він сяк-так, адже його просвітня місія завершилася. Насправді він просто змагався зі своєю жадобою до нових книжок. Вона прокинулася в ньому з такою неймовірною силою, що кабінет з полицями та всіма книжками на них