Засліплення - Еліас Канетті
Якийсь цікавий чоловік залишив їй у спадщину мільйон — очевидно, її родич, працює капельмейстером, хоч і має таке багатство, і вже через те цікавий. У кожному разі цей чоловік про неї високої думки, а то своєю спадкоємицею її не зробив би. Маючи мільйон, Тереза хотіла завести собі меблеву крамницю; вона аж сьогодні довідалася про своє щастя і, щоб подякувати за це, подалася до церкви, де на якійсь картині впізнала небіжчика в подобі Спасителя. (Вдячність як причина омани чуттів!) У соборі Тереза склала обітницю регулярно годувати голубів. Вона проти того, щоб приносити птахам з дому сухий, запліснявілий хліб. Голуби теж по-своєму люди (отакої!); завтра вона хоче піти з ним до нотаря й перевірити заповіт. Боїться тільки, що нотар, позаяк спадщина така велика, заправить надто високий гонорар, і через те хоче домовитися з ним про гонорар ще до консультації... Ощадлива, хазяйновита, та ще й мільйон має!
Але чи така вже й велика її спадщина взагалі? Один мільйон двісті шістдесят п’ять тисяч — скільки це? Порівняймо цю спадщину з вартістю бібліотеки! Вся вона обійшлася йому в сміховинну суму — менше ніж шістсот тисяч золотих крон. Шістсот тисяч золотих крон — саме стільки становила його батьківська спадщина, і якийсь дріб’язок від неї залишався на його рахунку й досі. А що хоче зробити зі своєю спадщиною вона? Вкласти в меблеву крамницю? Безглуздя! Адже на ці гроші можна розширити бібліотеку. Він відкупив би в сусідів суміжне помешкання, а стіну розібрав би. Так він придбав би для бібліотеки ще чотири просторих кімнати. Вікна там він звелів би замурувати й улаштував би горішнє світло, як тут. У вісьмох кімнатах вистачило б місця для добрих шістдесятьох тисяч книжок. Нещодавно виставили на торг бібліотеку старого Зільцинґера, навряд чи її вже продали, в ній близько двадцятьох двох тисяч томів. З його бібліотекою її порівняти, звичайно, не можна, але там є кілька видатних речей. На бібліотеку він візьме десь так із мільйон, а з рештою нехай робить що завгодно. Можливо, тієї решти вистачить на меблеву крамницю, у цьому він мало розуміється, яке йому до того діло, з грішми і справами він не хоче мати нічого спільного. Треба буде довідатись, чи не спродали ще бібліотеку старого Зільцинґера з молотка. Для Кіна це однаково, що випустити з рук велику здобич. Надто вже він закопався в науку. Цим він позбавив себе коштів, конче потрібних для наукової діяльности. Вчений повинен стежити за книжковим ринком так само пильно, як біржовий спекулянт — за курсами акцій.
Розширити бібліотеку — вісім кімнат замість чотирьох. А чом би й ні? Треба розвиватися. Зупинятись не можна. Сорок — не старість. Чи не рано спочивати в сорок на лаврах? Востаннє багато книжок він придбав два роки тому. Отак людина і обростає іржею. Адже є й інші бібліотеки, не тільки своя. Убозтво викликає огиду. Щастя, що вона мене кохає. Називає паном Вульґером — це через те, що я з нею такий вульгарний. Каже, нібито в мене гарні очі. Думає, що я до вподоби всім жінкам. Я з нею справді досить вульгарний. Якби вона не кохала мене, то залишила б свою спадщину собі. Є чоловіки, котрі живуть на утриманні у власних дружин. Це бридко. Я радше накладу на себе руки. Вона може спокійнісінько зробити щось для бібліотеки. Хіба книжки потрібно годувати? Гадаю, ні. За помешкання плачу я. Утримання — це дармові харчі й дармове житло. За сусіднє помешкання платитиму я сам. Вона дурна й темна, однак має родича-небіжчика. Жорстоко? Чому? Адже я його не знаю. Тужити за ним було б справжньою облудою. Його смерть — не горе, його смерть має глибокий сенс. Кожна людина заповнює собою якесь порожнє місце, хай навіть на коротку мить. Місцем того чоловіка була його смерть. Тепер він помер. Жалощами його не піднімеш із домовини. Дивовижна випадковість! Саме в мій дім потрапляє економкою ця багата спадкоємиця. Вісім років нишком виконує свої обов’язки, зненацька на неї звалюється мільйонна спадщина, а я на ній одружуюсь. Щойно я довідався, як вона кохає мене, і ось уже помирає її багатий капельмейстер! Щаслива доля, незаслужена і — як сніг на голову. Хвороба стала переломом у моєму житті, прощанням з убогістю, з гнітюче малою бібліотекою, де я досі тулився.
Хіба нема різниці в тому, де народжується людина — на Місяці чи на Землі? І навіть якби Місяць був менший від Землі вдвічі, значення має не просто загальна маса матерії — внаслідок того, що величини різні, різниться й усе окремо. Тридцять тисяч нових книжок! Кожна окремо — привід для нових думок і нової праці! Який докорінний злам у співвідношенні величин!
Цієї хвилини Кін відійшов від консервативної еволюційної теорії, якої досі дотримувався, і з аркушами, що тріпотіли у нього в руках, перейшов до табору революціонерів. Будь-який поступ зумовлюють раптові переміни. У його свідомості ту ж мить зринули необхідні докази, які досі немовби ховалися в системі всіх еволюціоністів, замасковані фіговими листками. У людини освіченої все напохваті, щойно це їй знадобиться. Душа освіченої людини — блискуче в комплектований арсенал. Тільки це не дуже впадає в око, адже в таких людей — саме через їхню освіченість — рідко стає мужности цю освіченість застосувати.
Одне слово, яке Тереза так задоволено й пристрасно кинула йому в обличчя, повернуло його на ґрунт фактів. «Посаг!» — почув він і з вдячністю прийняв це ключове слово. Несподівано на нього наринуло все, що йому було потрібно для цієї історичної хвилини. Капіталістична жилка, що її віками любовно плекали в його родині, прокинулася в ньому з такою нестримною силою, немовби в двадцятип’ятирічній боротьбі вже давно не зазнавала жодної поразки. Терезине кохання, цей стовп у вже недалекому раю, подарувало йому посаг. Кін мав право не відмовлятися від нього. Він узяв її заміж бідною дівчиною, яка й гадки не мала про багатого родича, що ось-ось мав померти, й цим сповна довів свою порядність. Він робитиме їй приємність, дозволяючи іноді, не дуже часто, швиденько обходити всі вісім зал по-новому обладнаної бібліотеки. Усвідомлення того, що її родич зробив внесок у цю грандіозну справу, стане їй винагородою за відмову від меблевої крамниці.
На радощах, що його
