Спокута - Ієн Макьюен
Він провів її до Вайтхолу, до автобусної зупинки. У дорогоцінні останні хвилини він записав їй свою адресу, якусь понуру послідовність акронімів і цифр. Пояснив, що звільнень у нього не буде, поки він не пройде курс базової підготовки. Після цього матиме два тижні відпустки. Вона дивилася на нього, якось сердито похитуючи головою, і тоді він нарешті взяв її за руку й стиснув. Цей жест повинен був передати все, що не було сказано, і вона відповіла на нього власним потиском. Прийшов її автобус, але вона не відпускала його руку. Вони стояли лице в лице. Він поцілував її, спершу легенько, а потім вони притулилися одне до одного, і коли їхні язики зустрілися, його безплотне «я» відчуло принизливу вдячність, бо він знав, що матиме тепер на рахунку спогад, до якого звертатиметься в усі наступні місяці. Він і зараз звернувся до нього, у французькій стодолі в ці передранкові години. Вони стискали одне одного в обіймах і цілувалися, а люди в черзі оминали їх. Хтось закудкудакав йому просто у вухо. Це вона плакала, притулившись до його щоки, і горе притискало її губи до його губ. Підійшов ще один автобус. Вона вирвалася, стиснула йому руку й увійшла в автобус, не вимовивши й слова, не озирнувшись. Він дивився, як вона шукає місце, сідає, і коли автобус рушив, раптом зрозумів, що повинен був їхати з нею, до самого госпіталю. Він же втрачає хвилини, які міг провести з нею. Йому треба знову вчитися думати й діяти самостійно. Він побіг уздовж Вайтхола, сподіваючись, що наздожене її на наступній зупинці. Але її автобус вже був далеко й незабаром зник десь у напрямку Парламентської площі.
Протягом усього його навчання вони листувалися. Звільнені від цензури й необхідності щось вигадувати, вони усе ж залишалися обережними. Втомлені цим життям на папері, пам’ятаючи про труднощі, вони не наважувалися на щось більше, ніж торкнутися руками чи поцілуватися на автобусній зупинці. Вони казали, що люблять одне одного, писали «моя кохана», «мій найдорожчий» і знали, що майбутнє в них спільне, але утримувалися від палкішого вияву почуттів. Найголовніше полягало в тому, щоб не втратити зв’язку, поки не настануть оті два тижні. За допомогою ґертонської подруги вона знайшла котедж у Вілтширі, де можна буде поселитися, і хоча у свій вільний час вони не могли думати ні про що інше, однак у листах боялися зіпсувати все щедрими слововиверженнями. Замість цього описували свої будні. Вона тепер працювала у пологовому відділенні, і кожен день дарував звичайні чудеса, а також драматичні чи радісні моменти. Траплялися й трагедії, поряд із якими її власні клопоти ставали нічим: мертвонароджені діти, матері, які помирали, молоді чоловіки, що плакали в коридорах, приголомшені, напівпритомні матері-підлітки, вигнані зі своїх сімей, немовлята-каліки, які однаково незбагненною мірою збуджували і сором, і любов. Коли Сесилія описувала щасливий кінець, ту мить, коли битва завершувалася і знесилена матір уперше брала дитину на руки, захоплено вдивляючись у нове обличчя, то малося на увазі її власне майбутнє, їхнє спільне майбутнє, і це наділяло листи якоюсь безхитрісною силою, хоча його думки, щиро кажучи, були присвячені не так народженню, як зачаттю.
Він же, в свою чергу, описував стройовий плац, стрільбище, муштру, солдатські побрехеньки, казарми. Він був позбавлений права на офіцерську підготовку, і слава Богу, бо рано чи пізно зустрів би в офіцерській їдальні когось, хто знав би про його минуле. А серед солдатів він зберігав безособовість, до того ж виявилося, що перебування в тюрмі забезпечує певний статус. Він виявив, що був добре підготовлений до армійських порядків, до жахливих перевірок ранців, до застилання койок без єдиної зморщечки, щоб усі бирки були строго по ранжиру. На відміну від інших, він вважав, що харч не такий вже й поганий. Дні, хоча й утомливі, виглядали достатньо різноманітними. Марш-кидки по бездоріжжю справляли йому задоволення, яке він не наважувався висловлювати в компанії інших новобранців. Він набирав вагу й набирав сили. Завдяки вікові й освіті він виділявся серед інших, але це компенсувалося його минулим, тому ніхто його не непокоїв. Навпаки, він вважався мудрим, стріляним горобцем, який знав, як із «ними» треба поводитися, і міг стати в пригоді, коли доводилося заповнювати якісь формуляри. Як і вона, він теж обмежувався описом повсякденних справ, додаючи часом якісь смішні чи тривожні випадки: про новобранця, який прийшов на плац без черевика; про вівцю, яка знавісніла, потрапивши в казарму, і її ніяк не вдавалося вигнати; про сержанта-інструктора, якого мало не застрелили на стрільбищі.
Проте була одна зовнішня обставина, яка тінню лягала на все і якої вони не могли оминути. Після минулорічної Мюнхенської угоди він, як і всі інші, був переконаний, що війна неминуча. Їхнє навчання спростили й прискорили, розширювали новий табір, щоб прийняти більше новобранців. Його непокоїло не те, що він братиме участь у бойових діях, а що їхня вілтширська мрія опиниться під загрозою. Вона посилювала його побоювання описом підготовки госпіталю до непередбачених обставин — збільшення кількості ліжок, спеціальні курси, навчання на випадок надзвичайних ситуацій. І все ж для них це залишалося якимось фантастичним, далеким, навіть якщо і ймовірним. Багато хто вважав, що таке не може повторитися знову. І вони жили надіями.
Була і ще одна, більш приватна справа, яка бентежила його. Сесилія не розмовляла зі своїми батьками, братом і сестрою з листопада 1935 року, коли Робі був засуджений. Вона не писала їм, не повідомила своєї нової адреси. Листи до неї ішли через його матір, яка продала котедж і переїхала до іншого села. Саме через Ґрейс вона сповістила їм, що в неї все добре і що вона не бажає ніяких контактів. Леон якось прийшов у госпіталь, але вона не стала з ним говорити. Він чекав за воротами весь день. Побачивши його, вона повернулася всередину й не виходила, аж поки він не пішов. Наступного ранку він чекав під гуртожитком медсестер. Вона пройшла повз нього, навіть не глянувши в його бік. Він притримав її за лікоть, але вона висмикнула руку й пішла, ніяк зовні не відреагувавши на його благання.
Робі краще за інших знав, як вона любила брата, як була прив’язана до сім’ї
