Спокута - Ієн Макьюен
— Будь ласка, принесіть нам те, чого я просив, інакше ми прийдемо і візьмемо все це самі.
— Мої сини — це тварюки. Вони мене вб’ють.
Йому хотілося сказати: «Так тому й бути», але замість цього він пішов геть, кинувши через плече:
— Я поговорю з ними.
— Тоді, мосьє, вони вб’ють вас. Вони роздеруть вас на шматки.
Капрал Мейс був кухарем у тому ж підрозділі Королівських військ зв’язку, що й капрал Нетл. До армії він працював на складі «Гілз»[15] на Тотнем-Корт-роуд. Він казав, що трохи розуміється на комфорті, і в стодолі узявся облаштовувати їхній постій. Тернер би просто кинувся на солому. Мейс же знайшов купу мішків і з допомогою Нетла набив їх соломою, зробивши три матраци. Підголів’я він зробив із пресованих пак сіна, піднімаючи їх однією рукою. З дверей, покладених на стосики цегли, зробив стіл. Дістав із кишені половину свічки.
— Мають бути якісь вигоди, — бурмотів він. Це вперше вони відмовилися від грубих сексуальних натяків. Усі троє лежали на своїх матрацах, курили й чекали. Тепер, коли їм вже не хотілося пити, вони могли думати тільки про їжу і реготали, слухаючи, як в них у темноті бурчить у животах. Тернер переповів їм свою розмову зі старою і те, що вона казала про синів.
— П’ята колона, ось вони хто, — сказав Нетл. Він виглядав маленьким тільки поряд зі своїм приятелем, але в нього були різкі риси маленького чоловіка й дружелюбний вигляд якогось гризуна, який ще посилювався від його звички прикушувати нижню губу верхніми зубами.
— Або французькі нацисти. Німецькі поплічники. Так, як у нас Мослі, — додав Мейс.
Якийсь час вони мовчали, потім Мейс сказав:
— Або так, як вони всі по селах — почманіли від шлюбів тільки між родичами.
— Як би там не було, — сказав Тернер, — гадаю, треба перевірити зброю і тримати її під рукою.
Так вони й зробили. Мейс запалив свічку, і вони зайнялися звичною справою. Тернер перевірив револьвер і поклав його так, щоб легко було дістати. Капрали, зробивши, що треба, сперли свої «лі енфілди» на дерев’яну решітку й знову вляглися на «ліжка». Нарешті прийшла дівчинка з кошиком. Поставила його біля дверей стодоли і втекла. Нетл приніс кошик, і вони виклали на стіл усе, що в ньому було. Круглий буханець чорного хліба, маленький шмат м’якого сиру, цибулина і пляшка вина. Хліб був черствий, погано різався й пахнув цвіллю. Сир був добрий, але одразу ж зник без сліду. Пляшку вони передавали по колу, й незабаром вона була порожня. Тож вони жували запліснявілий хліб і гризли цибулю.
— Я б і паскудній собаці такого не дав, — сказав Нетл.
— Я піду, — сказав Робі, — і принесу чогось кращого.
— Ми теж підемо.
Але ще якийсь час вони мовчки лежали на спинах. Ніхто поки що не хотів мати справу зі старою жінкою.
Потім почулися кроки, вони обернулися до дверей і побачили там двох чоловіків. Кожен із них тримав щось у руках, можливо, кийок чи обріз. У сутінках важко було сказати. Облич французьких братів вони теж не бачили.
— Bonsoir, Messieurs.[16]
— Bonsoir.
Піднявшись зі свого солом’яного ліжка, Тернер узяв револьвер. Капрали потяглися за гвинтівками.
— Спокійно, — шепнув він.
— Anglais? Belges?
— Anglais.
— У нас для вас щось є.
— Що саме?
— Що він говорить? — запитав один із капралів.
— Говорить, що у них для нас щось є.
— Трясця його мамі.
Чоловіки підійшли ближче на кілька кроків і підняли те, що мали в руках. Точно обрізи. Тернер клацнув запобіжником. Почув, що капрали зробили те саме.
— Спокійно, пробурмотів він.
Відкладіть свої рушниці, панове.
— Спершу ви.
— Почекайте хвильку.
Той, який говорив, поліз у кишеню. Витягнув ліхтарик і освітив не солдатів, а свого брата й те, що було в нього в руці. Французький батон. Потім те, що було в другій руці — брезентову торбу. Потім показав їм два батони, які тримав сам.
— Ще маємо оливки, сир, паштет, помідори й шинку. І, звичайно, вино. Хай живе Англія!
— О, хай живе Франція!
Вони всілися за зроблений Мейсом стіл, який французи — Анрі й Жан-Марі Бонне — ввічливо похвалили, так само як і матраци. То були невисокі, кремезні чоловіки віком за п’ятдесят. Анрі носив окуляри, про які Нетл сказав, що вони дивно виглядають на фермері. Тернер цього не переклав. Разом із вином вони принесли й склянки. П’ятеро чоловіків підняли їх і проголосили тост за французьку й британську армії і за розгром Німеччини. Брати дивилися, як солдати їдять. З Тернеровою допомогою Мейс розказав, що ніколи не куштував, навіть ніколи не чув про паштет із гусячої печінки, але відтепер не їстиме нічого іншого. Французи посміхалися, але почували себе скуто й не мали, схоже, настрою напиватися. Вони розповіли, що весь день провели в дорозі, їздили в невеличке селище поблизу Арраса своєю вантажівкою з відкритим кузовом розшукати молоду кузину з дітьми. За місто велися жорстокі бої, але вони не мали поняття, хто його здобував, хто обороняв і хто кого переміг. Їхали вони бічними дорогами, щоб уникнути хаотичних натовпів біженців. Бачили, як горять ферми, а тоді наштовхнулися на дорозі на близько десятка мертвих англійських солдатів. Їм довелося виходити з машини й відтягати їх набік, щоб не їхати просто по них. Кілька тіл були майже перерізані надвоє. Їх обстріляли з крупнокаліберних кулеметів, можливо, з повітря, може, із засідки. Потім, вже в машині, Анрі вивернуло просто в кабіні, а Жан-Марі, який сидів за кермом, запанікував і в’їхав у канаву. Їм довелося йти в село й позичати у якогось фермера двох коней, щоб витягти їхній «рено». Це забрало дві години. Знову опинившись на дорозі, вони бачили спалені танки й бронемашини, і німецькі, і британські, і французькі. Але солдатів вони не бачили. Битва відкотилася кудись далі.
Коли вони приїхали в селище, день вже хилився до вечора. Село було повністю зруйноване й безлюдне. Будинок кузини був розгромлений, усі стіни в дірах від куль, але дах тримався. Вони обійшли всі кімнати й відчули полегшення, нікого там не
