Спокута - Ієн Макьюен

Поки капрали наздогнали його, він уже знову заправив сорочку і вдавав, що вивчає карту. У їхній компанії карта давала йому єдину можливість усамітнитися.

— Куди це ми так спішимо?

— Мать, якусь бабу побачив.

— Та ні, це карта. У нього знову якісь срані сумніви.

— Ніяких сумнівів, джентльмени. Це наша стежка.

Він витягнув цигарку, і капрал Мейс дав йому прикурити. Потім, щоб приховати, як у нього тремтять руки, Робі Тернер рушив уперед, а вони пішли за ним, як ішли за ним уже два дні. Чи три? Він мав найнижче звання, але вони йшли за ним і робили все, що він пропонував, а щоб якось зберегти гідність, піддражнювали його. Коли вони йшли дорогою чи полем навпрошки і він надто довго мовчав, Мейс частенько запитував: «Шо, начальник, знову про бабу думаєш?» А Нетл тут же підхоплював: «Думає, бляха-муха, ще й як думає». Вони були городянами, які не любили сільської місцевості, губилися в ній. Компасом користуватися не вміли. Ця частина базової підготовки оминула їх. Вони вирішили, що він потрібен їм, аби дістатися до узбережжя. Для них це було непросто. Він поводився, як офіцер, а не мав навіть жодної лички. Першої ж ночі, коли вони ховалися під навісом для велосипедів біля спаленої школи, капрал Нетл запитав: «А чо це такий салага, як ти, говоре, як який джентльмен?»

Він не збирався їм нічого пояснювати. Він хотів вижити, у нього була для цього дуже вагома причина, і йому було байдуже, йдуть вони за ним чи ні. Обоє вони не випускали з рук гвинтівок. Це вже було щось, а Мейс до того ж був здоровим чолов’ягою з могутніми плечима й руками, що захоплювали по півтори октави на фортепіано в пабі, на якому він, як розказував, грав. І проти насмішок Тернер нічого не мав. Усе, чого він хотів зараз, коли вони віддалялися стежкою від дороги, це забути про ту ногу. Стежка вивела їх на ширшу доріжку, що бігла між двома кам’яними стінами й спускалася в долину, якої не було видно з дороги. Там текла брудна річечка, яку вони перейшли по каменях, глибоко всаджених у килим із водоростей, що нагадували мініатюрну водяну петрушку.

Їхня доріжка повернула на захід, і вони вийшли з долини, як і досі, між стародавніми стінами. Небо попереду починало розчищатися й світилося, наче обіцянка. Поза цими просвітами усе було сірим. Коли вони вибралися каштановим гаєм на вершину, призахідне сонце вийшло з-за хмар і освітило все навкруг, осліпивши трьох солдатів, що піднімалися до нього схилом. Як було б чудово завершити цілоденну прогулянку французькою провінцією, вийшовши назустріч вечірньому сонцю. Це завжди обнадіює.

Вийшовши з гаю, вони почули гул бомбардувальників, тому повернулися назад і курили, перечікуючи під деревами. Звідти, де вони сиділи, літаків не було видно, але краєвид був гарний. Те, що так широко розкинулося перед ними, то були навіть не узгір’я. Так, брижі на поверхні землі, слабке відлуння великих зсувів деінде. Кожен наступний гребінь був менший за попередній. Він дивився на ці слабнучі хвилі сірого й блакитного, що зникали в мареві призахідного сонця, нагадуючи якийсь східний мотив на обідній тарілці.

Ще через півгодини вони перейшли наступний гребінь і спускалися довгим схилом, зверненим на північ, який привів їх нарешті, у наступну долину з іще однією річечкою. Ця вже була повноводніша, і вони перейшли її по кам’яному мосту, густо вкритому коров’ячим лайном. Капрали, що були не такі втомлені, як він, розвеселилися, вдаючи, що готові збунтуватися від огиди. Один із них шпурнув сухим кізяком йому в спину. Тернер навіть не обернувся. Ті клапті одягу, почав він пригадувати, могли бути піжамкою дитини. Хлопчика. Бомбардувальники часом прилітали одразу після світанку. Він намагався прогнати ці думки, але вони його не слухалися. Французький хлопчик, який спить у своєму ліжечку. Тернер хотів опинитися якомога далі від того розбомбленого котеджу. Тепер його переслідувала не тільки німецька піхота й авіація. Якби світив місяць, він був би радий іти всю ніч. Капралам це б не сподобалося. Можливо, настав час позбутися їх.

Вниз по течії вздовж річки росли тополі, верхівки яких тріпотіли й виблискували в останніх променях сонця. Солдати повернули в протилежному напрямку, і незабаром дорога знову перетворилася на стежку й повернула від річки вбік. Вони продиралися через кущі, що мали товсте блискуче листя. Ще там росли хирляві дуби, які ледь-що зазеленіли. Мокра трава під ногами приємно пахла, і він подумав, що з цим місцем щось негаразд, настільки воно відрізнялося від усього, що вони бачили досі.

Попереду почулося гудіння якихось машин. Воно ставало голоснішим, сердитішим і наводило на думку про обертання лопатей електротурбін на неймовірній швидкості. Вони входили у великий зал, наповнений звуком і енергією.

— Бджоли! — вигукнув Тернер. Він вимушений був обернутися й повторити ще раз, щоб вони почули його. Він добре знав, що це значить. Якщо хоч одна заплутається у волоссі і вжалить, вона, помираючи, посилає хімічний імпульс, і всі інші, які отримають його, неодмінно прилетять, вжалять і помруть у тому ж самому місці. Загальна військова повинність! Після всіх небезпек це було навіть образливо. Вони з головою понакривалися шинелями й побігли крізь рій. Усе ще оточені бджолами, добігли до смердючої заболоченої канави, через яку перебігли хиткою кладкою. Вибігли позаду стодоли, де все раптом стихло. За стодолою було фермерське подвір’я. Не встигли вони увійти туди, як почали гавкати собаки й до них вже бігла літня жінка, махаючи руками, як на курей, яких вона хоче прогнати. Капрали покладалися на знання Тернером французької. Він вийшов уперед і почекав, поки вона наблизиться. Ходили чутки, що є цивільні, які торгують пляшками з водою по десять франків, хоча сам він такого ніколи не бачив. Французи, яких він зустрічав, були або щедрими, або заглибленими у свої власні нещастя. Жінка була тендітною та енергійною. Мала сварливе, не від миру сього обличчя з якимось диким виразом. Голос у неї був різкий.

— C'est impossible, M'sieu. Vous ne pouvez pas rester ici.[14]

— Ми будемо в стодолі. Нам треба води, вина, хліба, сиру і всього того, чим ви зможете з нами поділитися.

— Неможливо!

— Ми воюємо за Францію, — лагідно сказав він їй.

— Ви не можете тут залишатися.

— На світанку нас вже не буде. Німці все ще…

— Це не через німців, мосьє. Це через моїх синів. Вони звірі. І вони скоро повернуться.

Тернер відсунув жінку набік і пройшов до