Спокута - Ієн Макьюен
У відповіді вона написала:
«Вони всі проти тебе, всі до одного, навіть мій батько. Понівечивши твоє життя, вони понівечили моє. Вони вирішили повірити свідченням дурного, істеричного дівчиська. Фактично, вони підштовхували її, не залишивши їй можливості відмовитися від своїх слів. Їй було всього лиш тринадцять, я знаю, але я не хочу більше ніколи розмовляти з нею. Щодо всіх інших, то я ніколи не пробачу їм того, що вони зробили. Тепер, коли я порвала з ними, я починаю розуміти весь той снобізм, який стоїть за їхньою дурістю. Моя мати так і не пробачила тобі диплома з відзнакою. Мій батько волів сховатися за своєю роботою. Леон виявився безхарактерним ідіотом, який шкірить зуби й тримається всіх інших. Коли Гардмен вирішив прикрити Денні, ніхто з моєї родини не схотів, щоб поліція поставила йому цілком очевидні запитання. У поліції був ти. Вони не хотіли ускладнювати собі роботу. Я знаю, це може видаватися жорстоким, але, коханий мій, я зовсім не прагну цього. Я цілком щиро радію своєму новому життю, новим друзям. Я відчуваю, що можу нарешті вільно дихати. А передовсім я маю тебе, щоб для тебе жити. Якщо судити тверезо, то необхідно було вибирати — ти чи вони. Як це можна поєднати? У мене ніколи не було жодних сумнівів. Я кохаю тебе. Я вірю тобі до кінця. Ти — найдорожче, що в мене є, весь сенс мого життя. Сі».
Ці останні рядки він знав напам’ять і зараз вимовив їх у темряві. Весь сенс мого життя. Не існування, а життя. Ось у чому суть. А вона була сенсом його життя, і саме тому він повинен вижити. Лежачи на боці, він вдивлявся туди, де, як гадав, мав бути вхід у стодолу, і чекав, коли почне розвиднятися. Нетерпіння не давало йому заснути. Він хотів одного — йти до узбережжя.
Не було ніякого котеджу у Вілтширі. За три тижні до кінця навчання почалася війна. Реакція військових була автоматичною, як рефлекси у слимака. Всі відпустки були анульовані. Трохи згодом уточнили, що їх відстрочено. Визначили дату, змінили її, тоді взагалі скасували. Пізніше, попередивши за двадцять чотири години, їм видали проїзні документи. Вони мали чотири дні, перш ніж з’явитися на службу в новий полк. Ходили чутки, що їх відправлять на війну. Вона намагалася перенести свої вихідні дні, і частково це їй вдалося. Але коли вона спробувала залагодити це остаточно, усе зірвалося. Коли прийшла його листівка з повідомленням про приїзд, вона вже їхала в Ліверпуль на курси з надання допомоги у випадку важких поранень при госпіталі Олдер-Гей. Наступного дня після приїзду до Лондона він вирушив навздогін за нею на північ, але поїзди ходили страшенно повільно. Перевага віддавалася військовим ешелонам, що їхали на південь. На бірмінгемському вокзалі Нью-Стріт він спізнився на пересадку, а наступний поїзд відмінили. Йому б довелося чекати аж до ранку. Півгодини він ходив платформами, не знаючи, як йому бути. Врешті-решт вирішив повернутися. Прибути із запізненням до місця служби — це було серйозне порушення.
Коли вона повернулася з Ліверпуля, він уже висаджувався в Шербурзі, і попереду його чекала найнудніша в його житті зима. Вони, звичайно, обоє були у відчаї, але вона вважала своїм обов’язком підтримати і заспокоїти його. «Я нікуди не збираюся виїздити, — писала вона в першому після Ліверпуля листі. — Я чекатиму тебе. Повертайся». Вона повторила свої власні слова. Вона знала, що він їх пам’ятає. Відтоді вона саме так закінчувала всі свої листи до Робі у Францію, аж до останнього, який прийшов перед самим наказом відступати до Дюнкерка.
То була довга й безрадісна зима для Британського експедиційного корпусу в північній Франції. Майже нічого не діялося. Вони копали траншеї, охороняли під’їзні шляхи, їх посилали на нічні навчання, які піхотинцям здавалися фарсом, бо мета ніколи не пояснювалася, а зброї не вистачало. У вільний від служби час кожен солдат був генералом. Навіть рядовий найнижчого рангу доходив висновку, що цього разу воюватимуть не в траншеях. Але протитанкових гармат, яких усі чекали, так і не надіслали. Власне кажучи, у них взагалі не вистачало важкої бойової техніки. То був час нудьги й футбольних матчів з іншими підрозділами, цілоденних маршів польовими дорогами з повною викладкою, коли годинами не робиш нічого, лиш крокуєш в ногу з іншими й сниш наяву під стукіт черевиків по асфальту. Він шукав забуття в думках про неї, укладав наступний свій лист, відшліфовуючи речення, намагаючись відшукати смішне в нудному.
Можливо, саме перші зелені паростки вздовж французьких доріг і легенький серпанок пролісків, що виглядали з-поміж дерев у лісі, примусили його відчути потребу в примиренні й у тому, щоб почати все спочатку. Він дійшов висновку, що повинен ще раз спробувати переконати її сконтактуватися з батьками. Вона не мусить пробачати їм чи знову повертатися до старих суперечок. Їй слід всього лиш написати простого й короткого листа, дати їм знати, де вона і як їй живеться. Хто скаже, які зміни можуть статися в наступні роки? Він знав, що якщо вона не помириться з батьками, перш ніж хтось із них помре, докори совісті замучать її. Він ніколи не пробачить собі, якщо не підштовхне її до цього.
Так він і написав їй у квітні, а її відповідь прийшла лиш у середині травня, коли вони вже відступали через власні лінії оборони, незадовго до того, як прийшов наказ відступати аж до Каналу. Вогневого контакту з противником ще не було. Лист лежав зараз у нагрудній кишені. Це був останній лист, який прийшов від неї, до того як поштова служба розвалилася.
…Я не збиралася писати про це зараз. Я все ще не знаю, що маю думати, і хотіла почекати, аж коли ми будемо разом. Але тепер, коли прийшов твій лист, безглуздо не розказати тобі про це. Першим сюрпризом є те, що Брайоні зовсім не в Кембриджі. Вона не поїхала туди минулої осені, не з'явилася на заняття. Я була здивована, бо чула від доктора Голла, що її там чекали. Другий сюрприз — це що вона вчиться на курсах медсестер у моєму старому госпіталі. Можеш уявити собі
