Танцюй, танцюй, танцюй. Том 1 - Харукі Муракамі
Я втупився очима в попільничку на столі.
Літератор склав блокнот й заховав його в кишеню. Мовчанка тривала десь з півхвилини. Рибалка взяв у рот наступну сигарету й прикурив.
— Міцний горішок! — сказав він.
— Може, викличемо сюди Комісію з питань захисту прав людини? — спитав Літератор.
— Мова не йде про права людини, — заперечив Рибалка. — А про обов’язки громадян. Адже в законі чітко записано, що громадяни зобов’язані повною мірою допомагати поліції у розслідуванні кримінальних справ. Саме так сказано у вашому улюбленому законодавстві! За що ж ви так ненавидите поліцію? Коли заблудитеся, про дорогу в поліцейського розпитуєте? А коли злодій вривається до вашого дому, в поліцію дзвоните? То чого б вам не допомогти нам у такій простій справі? В порядку взаємодопомоги. Невже не можете відповісти на простісіньке запитання? Де ви були і що робили вчора ввечері? Може, не зволікатимемо і якомога швидше з усім цим покінчимо, га? І тоді ми займемося іншими своїми справами, а ви повернетеся додому. І все буде о’кей. А ви так не думаєте?
— Передусім я хотів би знати, в чому справа, — повторив я.
Літератор добув з кишені паперову серветку і голосно висякався. Рибалка вийняв з шухляди стола пластмасову лінійку і заляскав нею по своїй долоні.
— Невже ви не розумієте? — спитав Літератор, викидаючи серветку у відро для сміття біля столу. — Ви ж так лише погіршуєте своє становище.
— Тепер не сімдесятий рік. І ми не маємо права марнувати час на ваші антиурядові ігри, — втомленим голосом сказав Рибалка. — Така епоха вже давно минула. Нинішнє суспільство засмоктало всіх — і нас, і вас — у своє болото. Вже нема ні влади, ні революційної опозиції. Ніхто вже не користується такими поняттями. Теперішнє суспільство надто велике. Хоч би яку бурю ви знімали — нічого доброго з цього не буде. Система утвердилася остаточно й безповоротно. І кожному, кому вона остогидла, нічого не залишається, як очікувати великого землетрусу. Або викопати собі глибоку яму й там заховатися. Отож і зараз хоч би скільки ви впиралися як баран — користі не буде ні вам, ні нам. А саме виснаження. Як інтелігент ви мали б це зрозуміти, чи не так?
— Ну, звісно, ми трохи втомилися і тому говорили з вами не дуже ввічливо. Якщо це так — вибачте, — сказав Літератор, знову перегортаючи сторінки блокнота. — Ми таки втомилися. Добряче запрацювалися. Від учорашнього вечора майже не спали. Ось уже п’ять днів дітей своїх не бачили. Як слід ні разу не попоїли. Може, вам це не сподобається, але ми також, по-своєму, гнемо спину заради цього суспільства. Та от з’являєтеся ви, впираєтеся як баран і не хочете відповідати на наші запитання. Повірте, така поведінка не може нас не дратувати. Ви розумієте? І коли я кажу, що ви лише погіршуєте своє становище, то це означає: щораз більша наша втома обертається на злість проти вас. Простісінькі питання не вдається розв’язати. І справа ускладнюється. Звісно, ви можете спиратися на закони. І на громадянські права, виписані в Конституції. Однак для їхнього застосування потрібен час. І поки час спливатиме, ви можете потрапити в неприємну халепу. Закон — дуже складна штука, що забирає чимало сил і часу. І до того ж, його застосування залежить від конкретних обставин та людей…
— Ми не хочемо, щоб ви нас неправильно зрозуміли. Ми не збираємося вас залякувати, — сказав Рибалка. — Він вас лише застерігає. Ми й гадки не маємо, щоб піддавати вас неприємним випробуванням.
Я мовчки дивився на попільничку. На ній не було жодного напису або візерунка. Просто стара й брудна попільничка. Може, колись і була прозорою. Але не тепер. Тепер вона була мутно-білявою, із слідами нікотину по краях. «Цікаво, скільки років вона пролежала на цьому столі? — подумав я. — Напевне, років десять…».
Якийсь час Рибалка грався лінійкою на долоні.
— Ну, гаразд! — сказав він примирливо. — Ми вам пояснимо, в чому справа. У нас є своя процедура дізнання, але ми врахуємо ваше заперечення й підемо вам назустріч. Принаймні поки що…
По цих словах він відклав лінійку набік, взяв одну з папок, хутко перегорнув її, вийняв конверт, витяг з нього три великі фотографії й поклав переді мною на столі. Я взяв їх у руки. Чорно-білі, реалістичні. Зроблені не з любові до мистецтва — це я зрозумів з першого погляду. На фотографіях було знято жінку. На першій вона лежала голою на ліжку, обличчям униз. Довгі руки й ноги, пругкі сідниці. Розкидане віялом волосся ховало під собою її шию та обличчя. Стегна трохи розсунуті — так, що видно промежину. Руки розпростерті. Здавалося, ніби жінка спить. На ліжку — жодних особливих прикмет.
Друга фотографія була ще реалістичнішою. Жінка лежала горілиць. Обличчя, голі груди, волосся на лобку. Руки й ноги витягнуті, як за командою «струнко». Без жодних пояснень було зрозуміло: жінка мертва. Очі широко розплющені, губи задубілі у спотвореному вигляді. Це була Мей.
Я глянув на третю фотографію. Обличчя, зняте широким планом. Мей. Без жодних сумнівів. Однак тепер вона вже не була розкішною вродливицею. Здавалося — крижаний холод скував її безживне тіло. Навколо шиї — сліди, начебто від сильного тертя. Горло в мене так пересохло, що я не міг проковтнути слини. Долоні різко засвербіли… Мей, ще недавно така жвава і сексуальна. До самого ранку ми з величезною насолодою розгрібали кучугури, слухали гурт «Dіrе Straits» і пили каву. І ось тепер вона лежить мертва. Її більше немає на цьому світі… Я хотів похитати головою. Але стримався. Я поскладав фотографії докупи й, ніби не було нічого, віддав Рибалці. Обидва агенти поліції уважно спостерігали за тим, як я розглядав фотографії. «Ну й що?…» — спитав я у Рибалки самими очима.
— Знаєте цю жінку? — запитав Рибалка.
Я похитав головою.
— Не знаю, — відповів я. Якби я сказав, що знаю, то, природно, втягнув би в цю історію і Ґотанду. Бо це він звів мене з Мей. Однак уплутувати
