Танцюй, танцюй, танцюй. Том 1 - Харукі Муракамі

Уявивши собі такий текст, я захотів геть-чисто його виправити. Бо що таке «весна як така»? Або що таке «безплідний сипучий пісок»? Та на півдорозі подібне редагування мені, звісно, обридло і я відмовився від нього. Вулиці Сібуя, як завжди, заполонили безголові школярі у своїй клоунській одежі. Ні «розбурханих пристрастей», ні «сипучого піску» не було видно.

У поліцейському відділенні мене відвели на другий поверх у кабінет дізнання. У невелику, завбільшки сім квадратних метрів кімнату з малюсіньким віконцем, з якого майже не пробивалося світло. Напевне, стіна сусідньої будівлі підступала до нього впритул. У кабінеті стояли стіл, два залізні конторські крісла і два додаткові табурети, вкриті полівеніловою плівкою. На стіні висів годинник — здавалось, примітивнішого не придумаєш. І більше — нічого. Нічогісінько. Ні настінного календаря, ні картини. Ні полиць для документів. Ні вази з квітами. Ні плакатів з гаслами. Ні чайного начиння. Тільки стіл, крісла, табурети й годинник. На столі — попільниця і стосик папок для справ. Зайшовши в кабінет, мої поводирі зняли плащі, поскладали на табурети, а мене посадили в залізне крісло. Рибалка вмостився по той бік стола, навпроти мене. Літератор стояв віддалік, раз по раз перегортаючи сторінки блокнота. Якийсь час ніхто не відкривав рота. Мовчав і я.

— До речі, що ви робили вчора ввечері? — витримавши паузу, почав Рибалка. Наскільки я пригадую, це вперше він заговорив.

«Вчора ввечері…» — подумав я. Що ж такого особливого я робив учора ввечері? Вчорашній вечір нічим не відрізнявся від позавчорашнього. А позавчорашній — від позапозавчорашнього. Як не прикро, але це факт. Якийсь час я мовчки думав. Бо щоб пригадати, потрібен час.

— Слухайте, — вів далі Рибалка і відкашлявся. — Якби я почав розводитися про закони, то це забрало б багато часу. А тому я питаю вас тільки про одну дуже просту річ. А саме — що ви робили від учорашнього вечора до сьогоднішнього ранку? Дуже просте запитання, чи не так? Якщо дасте відповідь, шкоди вам від цього не буде.

— Тому саме зараз я над цим і думаю, — відповів я.

— А що, як не подумаєте, то не згадаєте? Йдеться лише про вчорашній вечір. Я не питаю вас про серпень минулого року. Тут і думати нема про що, — наполягав Рибалка.

«Ось тому і не можу згадати», — збирався я відповісти, але стримався. Бо вони можуть не повірити, що в мене тимчасово відібрало пам’ять. І врешті-решт вважатимуть, що я несповна розуму.

— Я почекаю, — сказав Рибалка. — Я почекаю, а ви поволі згадуйте. — Він вийняв з кишені піджака пачку «Севен Старз» і прикурив одну сигарету від запальнички «Бік». — Ви курите?

— Ні, дякую, — відповів я. Як пише журнал «Брутус», для сучасного городянина курити — вже не модно. Однак ці двоє не зважали на такий заклик і курили з великою насолодою. Рибалка — «Севен Старз», Літератор — «Хоуп». Обидва виявилися затятими курцями, які ні на мить не розлучаються із сигаретами. Журнал «Брутус» вони ніколи не читали. Видно, не жили в дусі часу.

— Почекаємо п’ять хвилин, — сказав Літератор, як завжди, безвиразним, байдужим голосом. — А за цей час постарайтеся усе як слід пригадати. Де були і що робили вчора ввечері…

— Ти ж бачиш, це інтелігент! — обернувшись до Літератора, сказав Рибалка. — Я перевірив — він колись уже перебував під слідством. Відбитки пальців збереглися. За участь у студентських заворушеннях. За перешкоджання роботі адміністративних органів. Справу передавали в прокуратуру… До такого йому не звикати. Міцний горішок! Обізнаний із законами. Добре знає про права, гарантовані Конституцією. Ще трохи, і почне вимагати: «Покличте мого адвоката!».

— Але ж він з власної волі поїхав з нами. І ми ставимо йому дуже прості запитання, — ніби дивуючись, сказав Літератор Рибалці. — А, крім того, ніхто не збирається його арештовувати. Нічого не розумію. Нема підстави для виклику адвоката. Мені важко збагнути його хитромудрі міркування.

— Ти ж бачиш, він просто ненавидить поліцію. Фізіологічно ненавидить усе, що з нею пов’язане. Від патрульних автомашин до регулювальників дорожнього руху. А тому, гадаю, він скоріше здохне, ніж захоче з нами співпрацювати, — сказав Рибалка.

— Та нічого, все буде добре! Бо як раніше відповість — раніше додому піде. Якщо він — розсудлива людина, то, напевне, відповість на наше запитання. Жоден адвокат не прийде на виклик тільки тому, що в його клієнта поцікавилися, чим він займався вчора ввечері. Адже адвокати теж люди зайняті. Якщо він — інтелігент, то принаймні це розуміє.

— Ну що ж, — сказав Рибалка. — Якщо він справді розуміє, то збереже час і собі, й нам. Ми зайняті. І він, гадаю, має що робити. А як зволікатиме — час змарнує. І, крім того, втомиться. Сильно втомиться…

Поки тривав цей комічний діалог, минуло п’ять хвилин.

— Ну то як? — спитав Рибалка. — Щось пригадали?

Я нічого не пригадав і не збирався цього робити. Мабуть, пізніше щось само собою пригадається. Тільки не зараз. Пам’ять відібрало надовго.

— Передусім я хотів би знати, в чому справа, — сказав я. — Я не можу нічого сказати, якщо не знаю, про що йдеться. Поки не знаю, в чому річ, не хочу наговорювати на себе. Правила пристойності вимагають, щоб людині спочатку пояснили всю справу, а вже потім запитували. Ваша поведінка зовсім не відповідає правилам пристойності.

— Він не хоче наговорювати на себе… — повторив Літератор так, ніби перевіряв текст. — Наша поведінка зовсім не відповідає правилам пристойності…

— Я ж тобі казав, що це інтелігент! — мовив Рибалка. — Все бачить у перекрученому вигляді. Передплачує газету «Асахі» й читає щомісячник «Секай»[34].

— Газети я не передплачую і «Секай» не читаю, — заперечив я. — Поки мені не пояснять, якого біса мене сюди притягли, я нічого не скажу. Як хочете понукати мною — понукайте скільки вам завгодно. Я нікуди не спішу. У мене вільного часу — по саму зав’язку.

Обидва агенти поліції перезирнулися.

— Отже, якщо пояснимо, в чому справа, то отримаємо відповідь на наше запитання, так чи ні? — спитав Рибалка.

— Можливо, — відповів я.

— У нього неабияке почуття гумору, — схрестивши руки на грудях і поглядаючи на верхню частину стіни, сказав Літератор. — Бачте, «можливо»…

Рибалка провів пальцем по шрамові на носі. Шрам, видно, був від ножа — глибокий, із рваними краями.

— Послухайте, — сказав він. — Часу в нас обмаль. І зійшлися ми сюди не для