Танцюй, танцюй, танцюй. Том 1 - Харукі Муракамі

Уникаючи відповіді, я промимрив щось незрозуміле.

— А ти регулярно харчуєшся? — запитав я.

— Аякже! А ви як думаєте? Якби не харчувалася — давно померла б.

— Я питаю, чи ти регулярно харчуєшся?

Юкі відкашлялася.

— У «Кентуккі Фрейд Чікен» ходжу, в «Макдональдс» і «Дейрі Квін»… А ще купую свіжі бенто[32].

«Харчові покидьки», — подумав я.

— Отже, о п’ятій я приїду по тебе, — сказав я. — Поїдемо кудись, щоб перекусити щось нормальне. Бо твоє харчування просто жахливе. Дівочий організм у період статевого дозрівання потребує чогось трохи кращого. Як довго перебиватимешся на такій їжі, то в дорослому віці матимеш проблеми з нестійким менструальним циклом. Звісно, ти можеш сказати, що це — твоє діло. Але ж своїм нездоров’ям ти завдаватимеш клопоту людям з твого оточення. І про них треба подумати.

— Якась дурниця! — проказала вона тихо.

— Слухай, до речі, якщо ти не проти, то, може, дала б мені свій телефонний номер?

— Для чого?

— Бо такий односторонній зв’язок — це нечесно. Ти мій номер знаєш, а я твій — ні. Як тобі заманеться — ти мені телефонуєш, а мені заманеться — я тобі зателефонувати не можу. Так несправедливо. А ще незручно: скажімо, якщо ми домовимося про зустріч і раптом я буду вимушений змінити свої плани, то не зможу тебе попередити.

Вона розгублено засопіла носом, але все-таки продиктувала свій номер. Я записав його в блокнот відразу під номером Ґотанди.

— Однак ви так просто своїх планів не змінюйте! — сказала Юкі. — Бо мені досить і мами з її викрутасами.

— Не турбуйся. Так просто я своїх планів не змінюю. Правду кажу. Не віриш — спитай у метеликів. Або в люцерни. На світі нема людини, яка так суворо дотримувала б обіцянок, як я. Однак у житті трапляються раптові події. Трапляється те, чого наперед не передбачиш. Світ широкий складний, а тому іноді стаються речі, які мені непідвладні. І тоді мені неодмінно треба з тобою зв’язатися. Ти розумієш, що я маю на увазі?

— Несподівані події, — сказала вона.

— Як грім з ясного неба, — підтвердив я.

— Краще б їх не було, — сказала Юкі.

— Авжеж, — погодився я.

Але вони таки сталися.

21

Вони з’явилися після третьої пополудні. Удвох. Я стояв під душем, коли задзеленчав дверний дзвінок. Поки я накидав на себе халат і відчиняв двері, дзвінок пролунав вісім разів. Дзвонили так настирливо, що роздратування, здавалось, колючками втикалося у шкіру. Відчинивши двері, я побачив двох чоловіків. Одному на вигляд було понад сорок, іншому — приблизно як мені. Старший — високий, зі шрамом на носі. Як для початку весни надто засмаглий. Міцною, справжньою засмагою рибалки. Ні на пляжах острова Гуам, ні на лижних курортах так не засмагнеш. Тверде волосся і страшно великі руки. Одягнений у сіре пальто. Молодий — невисокого зросту, з довгим волоссям. Очі — вузькі, погляд — гострий. Скидався на молодого літератора з минулого десятиріччя, який на зборах літературної групи, відгортаючи волосся з чола, проказує: «А все-таки Місіма…»[33]. Колись зі мною в університеті вчилося кілька подібних типів. На ньому був темно-синій плащ із запнутим спереду коміром. Чорні черевики на ногах в обох назвати «модними» в жодному разі не годилося б. Дешеві, зношені. Будь-хто, побачивши їх на узбіччі дороги, захотів би обійти стороною. Обидва джентльмени не викликали в мене особливого бажання подружитися з ними. Подумки я відразу приліпив їм клички «Рибалка» і «Літератор».

Літератор добув з кишені поліцейське посвідчення і, нічого не кажучи, показав його мені. «Як у кіно», — подумав я. Досі я ні разу не бачив поліцейського посвідчення, але з першого погляду зрозумів, що воно справжнє. Бо шкіра на палітурці мала такий же затертий вигляд, як і на черевиках. І все-таки цей молодик виставив посвідчення так, ніби нав’язував мені журнал своєї літературної групи.

— Поліцейське відділення Акасака, — відрекомендувався Літератор.

Я кивнув.

Рибалка стояв поряд і, засунувши руки в кишені пальта, не промовляв ні слова. Тільки ніби ненароком просунувши одну ногу за поріг. Так, щоб двері не змогли зачинитися. От тобі й маєш! Справді ніби якесь кіно…

Літератор запхав посвідчення назад у кишеню і якусь хвилину оглядав мене з ніг до голови. Я стояв з мокрою головою, у халаті, накинутому на голе тіло. В зеленому банному халаті фірми «Ренома». Звісно, ліцензійного виробництва, з написом на спині «Ренома». Волосся пахло шампунем «Велла». Чогось соромитися не було підстав. А тому я терпеливо чекав, що співрозмовник мені скаже.

— Річ у тому, що ми хотіли б вас про дещо розпитати, — сказав Літератор. — Вибачте, але чи не могли б ви прийти з нами в дільницю?

— Розпитати? Про що? — поцікавився я.

— Про це ми поговоримо пізніше, — відповів він. — Оскільки під час такої розмови треба дотримуватися певних формальностей, скласти протокол і таке інше, то, якщо можна, ми хотіли б зустрітися з вами в офіційній обстановці.

— А переодягтися можна? — запитав я.

— Звичайно, — безбарвним голосом, з незмінно-байдужим виразом обличчя відповів Літератор. «Ґотанда зіграв би роль агента поліції набагато реальніше, набагато майстерніше», — раптом подумав я. Та що поробиш — така вона, ця реальність…

Поки я переодягався у найдальшій кімнаті, вони так і стояли на порозі при відкритих дверях. Я натягнув улюблені джинси, сірий светр, поверх светра одягнув твідовий піджак. Висушив волосся, причесався, запхав у кишені гаманець, записник і ключі, зачинив вікно, вимкнув газовий вентиль на кухні, загасив світло, перемкнув телефон на автовідповідач. І взувся в кеди «топ-сайдер». Непрошені гості пильно дивилися на це, як на щось дивовижне. Рибалка все ще стояв у дверях, просунувши одну ногу за поріг.

Автомобіль стояв трохи віддалік від входу в будинок — щоб не привертати до себе уваги. Звичайнісінький патрульний автомобіль, за кермом — поліцейський в уніформі. Першим у салон заліз Рибалка, потім — я, а за мною — Літератор. Усе це також відбувалось, як у фільмі. Літератор хряснув дверцятами, і серед повної мовчанки автомобіль рушив.

Дорога була забита, і патрульний автомобіль, не вмикаючи сирени, пересувався повільно. За комфортністю він не відрізнявся від таксі. Хіба що лічильника не було. Ми довше простоювали, ніж їхали, а тому водії сусідніх автомашин витріщалися на мою фізіономію. Ніхто в салоні не вимовляв ні слова. Схрестивши руки на грудях, Рибалка пильно вдивлявся вперед. Літератор поглядав за вікно з таким серйозним виглядом, ніби вправлявся у змалюванні краєвиду. «Цікаво, що вимальовується в його голові?» — подумав я. Напевне, щось похмуре, з використанням