Танцюй, танцюй, танцюй. Том 1 - Харукі Муракамі
Я намагався уявити собі, як Ґотанда спав з Кікі. Невже вона надавала йому такі ж незрівнянні сексуальні послуги, як Мей мені? Такі послуги — це ноу-хау, яким володіють усі дівчата того клубу як основною професійною майстерністю, чи тільки особисто Мей? Я не мав про це жодного уявлення, а питати Ґотанду не посмів. Коли ми з Кікі жили разом, у сексі вона поводилася пасивно. Я обіймав її, а вона відповідала теплом, але ніколи нічого не вимагала від мене й не виявляла власної ініціативи. В моїх руках вона розслаблялась і наче поринала в насолоду. Така її поведінка і в мене ніколи не викликала невдоволення. Бо тримати її в руках таку розслаблену було вершиною блаженства. Відчувати її п’янке тіло, спокійне дихання, тепле лоно… Вже це мене задовольняло. А тому я не міг навіть уявити, що вона комусь — наприклад, Ґотанді — активно й професійно надає сексуальні послуги. А, може, просто мені не вистачило уяви?
Як повії розділяють секс — по роботі й для себе? Для мене це було загадкою. Бо, як я зізнався Ґотанді, я досі ні разу не спав з повією. З Кікі спав. Вона була повією. Однак тоді я, безперечно, спав з нею не як з повією, а як з особистістю. І навпаки, з Мей я спав як з повією, а не як з особистістю. А тому немає сенсу зіставляти між собою обидва випадки. І що довше я над цим роздумував, то щораз більше заплутувався. Взагалі, наскільки секс — психологічна річ, а наскільки — технічна? Наскільки — справжнє почуття, а наскільки — акторська гра? І що таке вміле любовне загравання — правдиве почуття чи майстерність? Чи справді Кікі насолоджувалася сексом зі мною? У тому фільмі вона тільки майстерно грала свою роль чи п’яніла від доторку пальців Ґотанди?
Дійсний образ переплутувався з уявним.
От хоч би взяти Ґотанду. Він у ролі лікаря — це лише уявний образ. Однак у цій ролі він здавався набагато переконливішим за справжнього лікаря. Настільки викликав довіру до себе.
А який мій уявний образ? І чи взагалі я маю щось подібне?
«Танцюй! — сказав Чоловік-Вівця. — І то якнайкраще танцюй. Щоб усі задивлялися».
А коли так, то й мені треба мати свій уявний образ. І тоді всі задивлятимуться на нього?.. «Мабуть, що так», — подумав я. Бо хто ж на світі задивлятиметься на мене справжнього?
Коли дрімота склеплювала повіки, я споліскував склянку з-під саке, чистив зуби й лягав спати. А коли прокидався — був новий день. Один день приходив на зміну іншому. Настав квітень. Початок квітня. Тонкого, мінливого, тендітного й прекрасного, як тексти Трумена Капоте[29].
Вранці я відправився в універмаг «Кінокунія» і, як завжди, купив дресированих овочів. А також дюжину банок пива, три пляшки вина на розпродажу зі знижкою, каву в зернятах, копченої лососини для сандвічів, місо[30] й тофу[31]. Повернувшись додому, прослухав повідомлення на автовідповідачеві від Юкі. Байдужим голосом вона сказала, що зателефонує ще раз о дванадцятій годині й просила бути дома. Сказала — і брязнула трубкою. Напевне, таке брязкання було її своєрідним жестом. Годинник показував двадцять хвилин на дванадцяту. Я приготував міцну каву, сів на підлогу й, попиваючи гарячий напій, взявся читати свіжий випуск «Поліцейської дільниці-67» Еда Макбейна. Ось уже років десять тому я зарікався чогось подібного не читати, та як тільки з’являлося нове продовження — купував його. Десять років — надто довгий строк, щоб списати таку звичку на інерцію. О п’ять хвилин на першу задзвонив телефон. Це була Юкі.
— Як поживаєте? — спитала вона.
— Прекрасно! — відповів я.
— Що зараз робите? — допитувалася вона.
— Думаю приготувати обід. Копчена лососина з дресированим в універмазі салатом і тонкими, як лезо бритви, кружальцями цибулі, вимоченими в крижаній воді, приправлена хроном з гірчицею, добре підходить до тостів, обсмажених у маслі, з «Кінокунія». Якщо мені вдасться — вийдуть сандвічі не гірші за тих, що готують в «Делікатесен Сандвіч Стенд» у Кобе. Іноді, правда, не все мені вдається. Та нічого. Головне — мету визначено, а досягти її можна методом проб і помилок.
— Якась дурниця!
— Зате смачно! — відповів я. — Як не віриш — спитай у бджіл. Або в конюшини. Справді-таки смачно.
— Що ви таке кажете? Які бджоли, яка конюшина?
— Це — метафора, — пояснив я.
— Ойо-йой! — скрушно зітхаючи, сказала Юкі. — Вам не завадило б ще трохи підрости. Хоч вам уже, здається, тридцять чотири, та, як на мене, ви верзете дурниці.
— Ти хочеш сказати, що мені треба пристосуватися до суспільства?
— Я хочу покататися на автомашині, — сказала вона, знехтувавши моїми словами. — Сьогодні ввечері ви маєте вільний час?
— Начебто, — відповів я, трохи подумавши.
— Коли так, то о п’ятій приїжджайте по мене на Акасака. Пам’ятаєте, де я живу?
— Пам’ятаю, — відповів я. — Слухай, а що, ти з того часу там і живеш?
— Ага. У Хаконе, в порожньому будинку на вершині гори, мені нема чого робити. Я не маю охоти туди повертатися. Тут цікавіше.
— А що з мамою? Все ще не приїхала?
— Та я нічого не знаю. Зв’язку з нею не маю ніякого. Може, й досі вона сидить у Катманду. А тому, як я вже казала, я на неї зовсім не розраховую. Коли повернеться — мені невідомо.
— А як у тебе з грішми?
— З грішми все гаразд. Бо можу користуватися грошовою карткою. З маминого гаманця одну для себе витягла. Вона з таких людей, що цього ніколи не помітить. Якби я сама про себе не подбала — давно відкинула б ноги. З такою ненормальною нічого іншого й не дочекалася б.