Андрій Лаговський - Агафангел Юхимович Кримський
Прийшли назад додому. Лаговському подали лист з наліпленими болівійськими поштовими марками, що привіз сьогодні поштовий пароплав. Сім’я Шмідтів попрямувала до школи, щоб сісти за вечерю, але Лаговський пішов зачинивсь у своїй світличці і розпечатав той далекий лист, щоб прочитати його не гаючись. Писав це князь Голіцин, що був тепер консулом у Південній Америці, в Болівії; його жінка також зробила свою прихильну дописку на мужевому листі. Була це давня знайомість Лаговського, із Швейцарії, з тих часів, як він ще не був професором, а тільки готувався до своєї посади, висланий російським міністерством освіти по ліпшу науку до деяких швейцарських славнозвісних професорів. Молодий, добре освічений і ліберальний князь Голіцин, що літував тоді із своєю жінкою в Швейцарії, теж не був ще тоді тим, чим був теперечки: не зробився тоді ще консулом, а був він тільки аташе при одній із дипломатичних російських місій у Європі. Познайомилися вони випадком, перебуваючи в однім і тім самім швейцарськім готелі, і заприязнилися тоді з молодим ученим дуже сильно; а він ставився до них трохи чи не так, як оце тепер ставився до Шмідтів, себто з повним обожанням. Вже й скількись год минуло з того часу, і багато позабувалося, а вони не переставали вряди-годи листуватися з професором. В отім листі, що прийшов сьогодні, князь оповідав професорові про дуже цікаву сторону Болівію, куди він приїхав консулувати ще недавнечко, та й питався в тім листі, чи не зміг би професор якось вибратися та й приїхати до них погостювати в Болівію. «Ми з жінкою й досі Вас не раз згадуємо, — писав князь, — вже скількись год ми не бачилися з Вами, а проте серед шумливого виру новітніх обличчів, нових типів, які великими хвилями раз у раз перед нами скрізь перебігали й перебігають, де б ми не знаходилися, не міг Ваш образ ніколи затертися в нашій пам’яті, бо Ви — незвичайно рідка людина, з оригінальною й талановитою вдачею… А чи повірите? Адже навіть Ваш убогий одяг, що — покаюся — попереду дуже нелюбо вражав мене й шокірував, тепер згадується мені з особливою симпатією, бо й він одповіда Вашій оригінальній вдачі… І знайте, що ані наші гарні розмови про естетику, яку ви так тонко розумієте, ані наші жваві розмови про світове письменство, в якому Ви такі начитані, не зостаються стільки у мене в пам’яті, скільки зостається в пам’яті ваш дитячий, чистий ідеалізм. Коли кому пощастить зустрітися з такими людьми, як Ви, тому надовго легше стає жити в світі, бо серед тривіальної повсякчасної людської буденщини завжди можна буває згадати собі Ваш ідеальний образ і вірувати, що не переводяться ще люди, в яких душа гармонійно сплетена з ідеалів істини, добра та краси… Зберіться та й приїздіть до нас. Болівія зовсім не так далеко, як Вам могло б здаватися…» А на послідній сторінці мужевого листа княгиня наївно писала Лаговському, наче казку малій дитині, про свою ангорську кицьку Феріде, яку він у них бачив у Швейцарії і не раз ласкав, та сповіщала його про її тодішні киценята, що поїхали також у Болівію: «Тепер вони давно вже поробилися гладкими, величезними, солідними котами і звуться сеньйор Альваро та сеньйор Фернандо».
«Господи, господи!! — гірко подумав професор, як перечитав той лист од Голіциних. Він тупо поглядів-поглядів на полум’я свічки, що за її світлом читав отой болівійський лист. Потім дмухнув і загасив свічку, щоб зовсім оддатися в пітьмі своїм думам. — Був же колись час, що для людей я був чиста дитина, яку можна тішити навіть трохи чи не казковими оповіданнями про кицьку Феріде з її киценятами… А тепер?..
Я тепер — наче намальована картина, що впала в смердючу, гнойову калюжу та й полежала в ній, — думав Лаговський далі. — Полежала картина в тім багні, в тім смердючім, розведенім гною — та й, хоча всі її складові елементи позоставалися в ній цілі, не стало вже давньої картини: барви порозмокали і поперемішувалися між собою… замість намальованого образу сталася брудна ляпанина… полотно пересякло гноєм і смердить… Замість колишньої доброї картини — брудна, смердюча ганчірка, що її в руки взяти гидко…
Та зо мною сталося навіть гірше, ніж з тією картиною, — знов думав він. — Брудну, розмоклу картину чи ганчірку може взяти добрий артист, сполоще її начисто, висушить та й зреставрує — і поновиться давня добра картина, знов постане чистий, художній образ… А для мене хіба є таке поновлення? Для мене хіба є такий артист, щоб міг відродити мені мою давню, чисту душу?.. Навіть великий архітект — і той не зможе цього вчинити… Адже не зможе?..»
Лаговський упав на коліна і зачав молитися:
— Великий архітекте! Всемогутній художниче людської душі! Ти — всесильний… Зроби одно із своїх чудес!.. Ти — володар не тільки над прийдешнім часом, але й над минулим: зроби своєю всесилою так, щоб те, що минуло, було неправдивим, щоб було воно ніколи неіснілим, щоб було тільки привидом!.. Зроби так, щоб той факт, який одбувся, стався ніколи неодбутим, ніколи-ніколи не вчиненим!.. Зроби так, щоб про той бруд і про ту погань, в якій я скупався, я смів собі спокійно сказати: «Це був тільки сон, ніколи того в дійсності не бувало…» Зроби так, щоб і моя душа і моє тіло поробилися знов дитяче-невинними, дитяче-безгрішними!..
Та раптом він спинив своє благання: замість молитовного настрою в душу впала скептична рефлексія і не дала молитися далі.
— Я зовсім дурію! — прошепотів він знесилений.
У двері хтось постукав. Лаговський швидше підвівся з навколішок та й заходився, щоб засвітити свічку. А в кімнату вже весело увійшов Володимир.
— Що це ви? Плакали? — спитав він здивований. — І в пітьмі сиділи?!
— Ні… це так собі, — заклопотаний казав професор. — Попросту
