Андрій Лаговський - Агафангел Юхимович Кримський

— Ну, шкода, що я цього не знав, — з несподіваною колючою насмішливістю промовив Володимир, — бо зайшов би до вас трохи передше: може б, були змоглися, щоб одягтись та вийти на подвір’я та й особисто попрощатися із своєю вченицею, що вже не швидко приїде до Туапсе.

— Зоя поїхала? — тихо спитав Лаговський. Йому не було жалко за нею; так тільки якась несвідома меланхолія заторкнула його душу.

— Поїхала… і не без скандальчика. Старий Андропуло… а це мені зараз розказав Грицько, що стояв там на подвір’ї… дуже сварився з нею, як вона сідала на воза, і казав, що влітку й восени, доки не одійде купальний й виноградний сезон для приїжджих, вона ніколи вже не житиме в Туапсе, бо через своє кокетування наведе сорому на його хату. Вже давно він був сердився, що вона кокетує, приміром, з вами і хоче вам закрутити голову; ну, та звісно, з вас спеціаліст-обожатель іще не великий, і Андропуло терпів оті ваші лекції мовчки. А оце, як перервалися ваші лекції, наша «трапезундська вдовичка» десь, певне, знайшла собі якогось енергійнішого обожателя, ніж ви, бо скількісь разів надвечір пропадала була кудись години на дві-три… Іще в Трапезунді в неї була трохи скандальна історія з одним адоратором… їх двох спіймали там на митрополичому кладовищі коло покинутих давніх печер… то старий Андропуло боявся, щоб і тут не зчинилося те саме.

Лаговський, що держав був Володимира за руку, несподівано й несвідомо так здушив її, що Володимир аж скрикнув:

— Ой!! Що це з вами!.. Чи, може, ви ревнуєте?.. То ви направду закохалися в ній!..

— Ні! — сказав Лаговський, отямившись і силуючись удавати спокійного. — Але звідки в вас знов узявся цей насмішкуватий тон супроти мене?.. Ви наче хочете шпорнути мене тим усім… Вчора й позавчора ви балакали без насміхів… — Він це говорив дуже смутно.

— Ну, то вибачайте, — одмовив Володимир, разом змінюючи свій тон на лагідніший. — Коли ж зо мною сьогодні чортзна-що діється! Болить голова, тріпаються нерви, хочеться весь світ лаяти; а на душі — така погань накопичилася, наче там цілий ескадрон російської солдатні стояв обозом. Однісінька влізлива думка так і преться в голову: на якого чорта животіти на світі таким нездарам, як я?

Лаговському як стій згадався його сьогоднішній сон про нічний вихід Володимира: а може, то був і не сон?

— Знов Амалія? — ледве чутно й співчутливо спитав він.

Володимир уважно придивився до нього і, не знайшовши в тім його питанні ніякої іронії та глуму, кисло буркнув:

— Було й це… Бачу, ви знов хочете мою нудьгу ставити в причинний зв’язок з тим, що було вночі… Ну, та нехай ваша діагноза і правдива — тільки ж скажіть мені, чи можу ж я не чинити того, що чиню? Хіба ж я винен, що вряди-годи, в певні періоди, мені треба буває Амалій?.. Фізично треба, фізика моя того вимагає!.. Розумієте?.. Хоч на другий день стає мені й недобре, але чи ж я винен, що за день перед тим природа моя підштовхувала мене і казала мені, щоб я вдався по Амалію?!

Професор мовчав.

— Це добре вам моралізувати, — роздратованим голосом казав далі Володимир. — Ви вченою роботою вже засушили себе, в вас фізична потреба вгасла — то не диво, що ви можете жити собі святим аскетом. А я…

З грудей Лаговського видерлося здушене, але таке голосне і гірке ридання, що Володимир перестав говорити і зачудуваний дививсь на нього.

— Нахиліться надо мною, Володимире, — тихо та рішуче проказав Лаговський.

Володимир нахилився до його подушки. Професор притяг його до себе, конвульсивно обійняв, нервово обцілував усю голову і напослідок прошепотів:

— Я сто разів гірший за вас, бо я лицемір…

І він розказав Володимирові все, що з ним сталося і через що він заслаб. Володимир слухав усю історію з величезним зацікавленням, забувся навіть про своє власне знервування. Як професор договорив і геть зашарпавсь обличчям, Володимир дружелюбно поцілував його:

— Заспокойтеся, адже все переминеться, все буде знов добре: ця прострація не навіки ж… ви знов очуняєте і знов будете здоровісінькі й спокійні душею. — Так потішав він Лаговського. В душі своїй він тріумфував і радий був, що відтепер професор не смітиме читати йому казання про ідеальну любов. Але професор не міг догадатися про те Володимирове внутрішнє тріумфування і глядів на нього так, як глядить грішник-сповідальник на свого духовника.

— Але ви ще досі кохаєте її? — спитав потім Володимир професора.

— Ні, — твердо одказав той.

— А чого ви так конвульсивно затріпотіли, як я сказав, що в Зої була вже й у Трапезунді любовна історія?.. То не з ревнування?..

— Не знаю чому… Мабуть, тому, що ваша звістка впала на мене ще одним злишнім докором за мої звірячі інстинкти і за мою лицемірну мерзоту. Ви мені сказали дуже важливу новинку про неї, а я мусив собі пригадати, що ані я, ані Зоя зовсім не цікавилися довідатись одно про одного, що ми за люди, яка в нас душа, яке наше минуле… Всі наші відносини, як тепер вияснилося, збудовані були на чисто звірячих інстинктах, а не на якихсь інтелігентних інтересах.

— Нехай і так, тільки ж оті, як кажете, «звірячі» інстинкти не виключають ані безмежного прив’язання до об’єкта своїх інстинктів, ані, — надто, — пекучого й болючого ревнування. Ще й навпаки: де кохання не платонічне, там заздрість дуже й дуже сильна! Людина може вважати свої грішні відносини за велику погань, а тим часом знов до них пнутиметься і ненавидітиме кожного, хто схоче в нього одбити об’єкт його неплатонічних відносин… Хіба не так це діло буває?.. Через те я й спитався: «Може, ви ревнуєте?»

— Не знаю цього взагалі, — задумливо казав професор, — а про себе зосібна знаю тепер тільки те, що ані звірячої заздрості в мене нема, ані нема бажання, щоб ті наші відносини знов колись поновилися. Я пам’ятаю з них тільки фізичний біль та спазми і більше нічого, а сексуалізм забувся. Нехай-но перебіжить у мене в голові хоч легенька згадка про наші відносини — разом впивається мені в тім’я якась розжарена голка… в потилиці між головою і хребтом раптово повстає невимовно болюча ломота… а до горла підбігає або підкочується якась істерійна кругленька куля, що через