Андрій Лаговський - Агафангел Юхимович Кримський

— Ну, а якась інакша любов, платонічна, лицарська любов до Зої — вона ще зосталася?.. Адже був час, коли тим лицарським обожанням захоплена була ціла ваша істота…

— Ні, чисто все розвіялося без найменшого сліду, — прошепотів професор, заринаючи обличчям глибше в подушку і стидаючись глянути Володимирові в вічі. — Та чи й було колись у мене навправду лицарське кохання до Зої? Чи не одурював я себе?.. Адже ж, кажу, ані я її не знав, як людську душу, ані вона мене. Я напустив на себе ману, обвіяв себе чарівним туманом… я не звісно за що поставив свою вченицю на п’єдестал і заходивсь поклонятися їй… я сказав собі, що вона ідеал усього гарного й доброго на світі… так!.. А направду я навіть не поцікавився ніколи довідатися, хто вона, яка її душа, який її світогляд і що між нами є спільного!.. Тепер-от, мов ранішній туман на сонці, розвіявся мій любовний туман, і я, недомислюючись, питаю себе: «Як це сталося, що я напустив собі тую полуду на очі?» Та й то ще питання: чи правда, що я несвідомо помилявся? Бо, може, я лицемірно силувався сам себе одурити думкою про Зоїну ідеальність, а на споді душі моєї вже й тоді я знав, що Зоя не варта п’єдесталу?..

— Щодо мене, — проказав Володимир, — то я одразу зміркував, що наша «трапезундська вдовичка» — з «таких».

Професор лежав і мовчав. Володимир придивився до нього і побачив, що його очі знов заплющені, а губи конвульсивно кривляться. Потім професор повернувсь до Володимира спиною, затулив обличчя меншою подушкою, і з-попід подушки почулися придушені ридання.

— Покиньте мене, я хочу зостатися сам, — проказав професор нарешті, не повертаючись обличчям до Володимира.

Володимир вийшов.

Та це вже були останні години загостреної хвороби Лаговського. Надвечір, зачувши з гомону голосів, що всі Шмідти йдуть на свою надвечірню гулянку, він, замість лежати, тихесенько самотужки одягся, встав із ліжка і, підійшовши до одчиненого вікна, дивився за ними слідом; а вони знадвору його не бачили. Надвечірнє сонце кидало на нього своє лагідне, привітне проміння; синє море і блискотіло, і легко хвилювалося, і віяло на нього прохолодою; зелені гори сіяли з надвечірнього світла золотом та ізумрудами; птаство весело щебетало. З мертвим осміхом дививсь на те професор, стоячи коло вікна. В душу йому вливалися хвилі любого, поетичного настрою; але, вливаючися в душу, ті поетичні журкотливі хвилі наче висихали, бо на дні душі залягло пекуче почуття: «Не для тебе поезія, ти її тільки споганиш своїм душевним брудом».

— Це ви, професоре? — залунав унизу на стежці коло вікна дівчачий голос. То була одна з грецьких Backfisch’ів.

— Ви одужали? — привітно спитала вона. — Ловіть оцю квітку.

Професор спіймав квітку. То була біла розкішна троянда. Він застромив її собі в петлю коло комірчика і подякував дівчаткові поклоном за її ввічливість. Вона пішла собі.

Троянда… По-грецьки τριανταφυλλο … «бо в неї листочків τριαντα … тридцять… або й більше …» — згадалися йому давні Зоїні слова, що їх він почув тоді, як побачився з нею вперше… Господи, як давно це було! То була юна весна їхньої знайомості, а тепер… Йому сльози крутилися в очах. Він понюхав свою троянду. Йому здалося, що вона з його дихання прив’ялилася.

— Навіть квітка сохне, як доторкнеться до мене, споганеного!.. — забобонно прошепотів Лаговський. — Ні, мені білі квітки так само пристали, як непорочний вінець грішній нареченій…

І він вистромив троянду та й поставив у воду, а сам, сівши коло вікна і підперши голову руками, тупо задивився на вечірнє море і наче захолов у такім становищу.

XXIII

Покинувши ліжко, Лаговський сподівався знов зажити тим гарним і відрадісним життям коло своєї дорогої родини Шмідтів, яким він жив був у Туапсе досі. Знов почалися спільні гуляння по горах, сидіння ввечері коло моря і таке інше. Але все йшло йому не так, як давніше.

Найважніша зміна була в тім, що змінився сам Лаговський: він зробився наче не тією людиною, якою був досі. Це вже не був безжурний, жвавий і весело гумористичний співрозмовник, з яким водити компанію було досі так інтересно. Відтепер полюбив він мовчати, завжди меланхолійно задумувався, зробився в’ялий і повільний у своїх рухах, легко втомлювавсь, виглядав, наче який страждалець. Він і фізично ще трохи нездужав, та найбільше не переставала його гризти гнітюча думка, що, мабуть, немає вже найгіршої погані в світі, на яку він був би нездатний, коли обставини підіпхнуть його до тієї погані.

От, крадіж… Гроші вкрасти або хабар узяти — цього він, очевидячки, ніколи не могтиме зробити, та через що? Тільки через те, що гроші йому абсолютно не потрібні. Ну, а коли це буде чужий лист, незвичайно важний для нього, і ніхто не знатиме, що він того чужого листа прочитав, — то тоді як?.. Що, коли спокуса буде дуже сильна?.. Адже піддатися спокусі — це один-однісінький момент… — і кінець!..

Смертовбивство… Он, і тепер він радіє, як почує про політичне вбивство… Ну, та на такі звістки радіє й ціла Росія… Але й сам він не міг би вбити живу людину? Адже коли б його запроторили в тюрму, щоб заслати на Сибір… бо в нашій Росії багацько людей іде на Сибір зовсім несподівано та й без вини, з самісінького підозріння од вищих властей… — то хіба не зміг би він часом забити свого неповинного тюремного сторожа, аби втекти?.. Або… це ще й легше для нервових людей!.. — чи не отруїв би він того сторожа, коли б зміг?.. Або от, не в тюрмі, а на волі живучи: коли б на краю кручі стояв був лютий ворог Лаговського і не бачив кручі, а тільки він, Лаговський, бачив би його близьку загибель, — то чи напевне він поручиться про себе, що був би гукнув і перестеріг свого запеклого ворога?.. Адже один момент помовчати — і всьому кінець!..

Або знов зрада… Коли б посадили Лаговського в нелюдську самітню в’язницю для російських політичних злочинців та не давали скількись місяців ані кого бачити, ані чого читати, аж доки він не викаже відомих йому політичних переступників, — так хіба не надійшов би на нього з одчаю раптовий пароксизм безхарактерності? І хіба не назвав би він, під афектом свого істерійного