Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили нацистів на коліна - Деніел Джеймс Браун

Поки погода погіршувалась, Том Боллес спостерігав, як швидко його загін першокурсників зменшився із 210 охочих, котрі прийшли восени на станцію, до 53 станом на 14 січня. На третьому тижні січня «Дейлі» відзначила, що «ще три дні хуртовини, і Том Боллес більше не матиме екіпажа першокурсників». Боллес, проте, здавався незворушним. «Веслування — це той вид спорту, де немає потреби у скороченні», — зауважив він. І хоча Боллес не багато говорив про це, він все ж добре знав, що серед тих небагатьох хлопців, які прийшли, були неабиякі таланти. Він починав думати, що, насправді, зможе зібрати команду новачків, котра перевершить навіть досягнення торішнього екіпажа.

До того часу, коли сніг наприкінці січня нарешті перейшов у дощ, студмістечко на 215 гектарах загрузло у снігову кашу, і лікарня була настільки переповнена студентами, хворими на застуди, грип і пневмонію, що всі ліжка були зайняті, і недужих студентів залишали лежати на тапчанах у коридорах. Ульбріксон поспішно повернув усі 5 човнів-кандидатів та основну університетську команду на воду — під вітер і дощ.

Війна, що кипіла на повільному вогні на човновій станції, перейшла в повноцінну морську битву. Інша замітка в «Дейлі» 24 січня заварила нову кашу. Під великою світлиною Джо і другокурсників, що веслували на човні «Місто Сіетл» був підпис жирним шрифтом: «Вони мріють про Поукіпзі та Олімпійські ігри». А підзаголовок сповіщав: «Екіпаж першокурсників-чемпіонів минулого року гарно виглядає для тренера Ульбріксона». Хлопці з торішньої основної університетської команди були обурені. Протягом багатьох місяців здавалося, ніби Ульбріксон проявляє прихильність до молодших хлопців, але це було завуальовано. Тепер же все відкрилось, написане чорним по білому, і стало явним для них та їхніх друзів, і, що найгірше, це прочитають їхні подружки. Вочевидь, вони будуть відсунуті вбік, принижені, і все заради надто дорогоцінних для Ульбріксона другокурсників.

Один із хлопців у човні другокурсників, Боб Грін, мав звичку входити в запал і кричати заохочення своїм членам екіпажа під час перегонів. Це було чимось на зразок порушення протоколу, адже зазвичай лише рульовий може говорити в човні, бо є вірогідність, що слова, вимовлені іншими членами екіпажа, можуть заплутати відлік ходу, особливо під час перегонів. Але це, схоже, спрацьовувало для другокурсників рік тому, і Джордж Моррі, постійний рульовий другокурсників, добродушно мирився з цим.

Але це до чортиків дратувало декого зі старших хлопців у інших човнах, особливо Боббі Мока, кмітливого невисокого рульового в човні, що, схоже, обіцяв бути кращою юніорською командою. Щойно в лютому човни почали конкурувати один на один за статус основної університетської команди, Мок все більше обурювався поведінкою Гріна. Але незабаром він зрозумів, що може повернути це на свою користь. Щоразу, коли його човен підходив близько до човна Джо і другокурсників, Мок спокійно нахилявся до свого загребного і шепотів: «Дайте мені 20 дійсно великих через 5 гребків». Грін тим часом улюлюкав і репетував на свою команду, закликаючи їх піддати. Через 5 гребків Мок направляв свій мегафон на човен другокурсників і казав: «Добре, Грін знову роззявив свій великий рот. Давайте переженемо їх!» До того часу, поки він закінчував говорити це, його власний човен вже починав ривок, немов за помахом чарівної палички. У човні другокурсників Грін, злий за публічну образу, починав репетувати ще голосніше. У сидінні керманича Моррі командував: «Дайте мені десять великих!» Але весь цей час човен Мока мовчки прискорювався, віддаляючись від них. Кожного разу, коли Мок практикував це, другокурсники робили одне і те ж — раптово, в унісон, усі вони втрачали свою холоднокровність. Вони молотили веслами, опускали їх занадто глибоко або занадто мілко у воду, не встигали один за одним, лютуючи й відчайдушно намагаючись наздогнати, та зрештою, втрачали будь-яку подобу злагодженості. Раз за разом вони діставали, як Мок називав це, «цілком заюшені носи». І ніхто з них, як і Джо, кому все це здавалося ще одним жартом на його власний рахунок, не міг придумати, як відплатити йому. Але це завжди спрацьовувало. Мок щоразу закінчував свою витівку, сидячи на кормі човна, озираючись через плече та насміхаючись із несподівано нещасного вигляду другокурсників, що випадали з конкурентної боротьби, і невимушено махаючи їм на прощання рукою. Боббі Мок, як, у кінці кінців, дізналися всі зацікавлені особи, був хлопець не промах.

Не промах був і Ел Ульбріксон, хоча його почали гризти серйозні сумніви щодо другокурсників. Він відверто очікував, що тепер вони рішуче проявляться у складі нової основної університетської команди. Але, спостерігаючи, як ті несподівано насилу конкурували навіть з юніорами, він подумав, що вони просто не виглядали як екіпаж, що так неймовірно легко переміг у Поукіпзі. Вони, здавалося, йшли до біса. Він вивчав їх протягом кількох днів, намагаючись з’ясувати все і шукаючи індивідуальних недоліків. Після цього він покликав тих, хто, схоже, мав найбільші труднощі — Джорджа Лунда, Чака Хартмана, Роджера Морріса, Коротуна Ханта і Джо Ранца — до свого кабінету для розмови. Це був не весь склад човна, але майже весь.

Страшна річ, коли когось викликали в офіс Ела Ульбріксона. Таке ставалося нечасто і справляло враження, коли він це робив. У цьому випадку, як і в більшості інших, він не кричав та не стукав по столу, але всадовив хлопців, націлив на них свої сірі очі і сказав їм відкрито, що всі вони були під загрозою виключення з конкуренції за човен, якщо не повернуть себе у форму. Вони зруйнували його план утримати їх екіпаж у цілісності, чи цього вони хотіли? Якщо ні, то чому вони не веслували так, як робили це на чемпіонаті? Для нього це виглядало як доказ їхніх лінощів. Вони не веслували на повну силу. Вони не виявили темпераменту. І вони були недбалими. Вони розсікали веслами воду, замість того щоб занурювати їх у неї. Вони не залучали роботу спини в цей процес. Була відсутня точність ходу. Та найгірше з усього, що вони дозволяли своїм емоціям піднятися разом із ними в човен, втрачаючи холоднокровність у дрібницях, через що їм доводилося зупинятися. На закінчення він нагадав їм, що за кожне місце в першому університетському човні змагаються щонайменше