Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили нацистів на коліна - Деніел Джеймс Браун

Хлопці вийшли з човнової станції приголомшені, намагаючись ігнорувати купку старших та молодших юнаків, що глузливо дивилися на них із порога. Джо, Роджер і Коротун почали свій шлях угору під дощем, обговорюючи те, що тільки-но відбулося, та стаючи все більш схвильованими.

Коротун і Роджер були приятелями з першого ж дня. Коротун був настільки природно балакучим, а Роджер — настільки природно стриманим і грубуватим, що це здавалося чудернацьким поєднанням. Але чомусь воно працювало для них. І Джо цінував, що обидва вони ніколи не завдавали йому образ. Насправді, коли старші хлопці дражнили його, Джо все більше і більше міг розраховувати, що ця пара на його боці. Коротун веслував на місці номер 2, безпосередньо позаду Джо, і останнім часом він призвичаївся класти руку йому на плече, коли той здавався пригніченим, і казати: «Не хвилюйся, Джо. Я за твоєю спиною».

Хант був надзвичайним юнаком із будь-якого погляду. І ще ніхто не знав, наскільки він був винятковим. Але всього кілька років по тому Роял Брогем назве його, разом із Елом Ульбріксоном, одним із двох найвизначніших веслярів, що будь-коли сиділи в човні університету Вашингтона. Як і Джо, він виріс у маленькому містечку Пуйаллап, між Такомою і передгір’ями гори Реньє. На відміну від Джо, його сімейне життя було стабільне, тож він виріс у гармонії із самим собою і високоосвіченим. У середній школі Пуйаллапа він був суперзіркою. Він грав у футбол, баскетбол і теніс. Він був скарбником класу, помічником бібліотекаря, членом радіоклубу і щороку висів на дошці пошани, поки ходив до школи. Він був активним членом почесного товариства і шкільної філії клубу «Hi-Y» Юнацької християнської асоціації. Школу він закінчив на два роки раніше. Він був також досить гарним, із темним хвилястим волоссям. Люди любили порівнювати його із Сезаром Ромеро. На першому курсі він мав зріст 1.92 метра, і однокурсники швидко охрестили його Коротуном. Він використовував це прізвисько решту свого життя. Хлопець був чимось на зразок модної платівки, завжди гарно одягався й завжди притягував погляди дівчат навколо, хоча він, схоже, не мав постійної подружки.

Незважаючи на свої досягнення, він був зітканим із протиріч. Балакучий і товариський, юнак любив бути в центрі уваги, але, разом із тим, надзвичайно оберігав своє приватне життя. Йому подобалося, щоб багато людей, що крутилися навколо нього, продовжували крутитися, але завжди на відстані. Він був схильним вважати, що його думка була неминуче правильною думкою, і юнак не виявляв багато терпіння до людей, які думали інакше. Як і у випадку з Джо, навколо нього існував невидимий кордон, який не можна було перетинати іншим. І, як Джо, він був чутливим. Ви ніколи не могли бути впевнені, що саме може засмутити його, примусити закритись або втратити рівновагу. Глузування з іншого човна, здавалося, призводили саме до таких наслідків.

Крокуючи того вечора разом угору по схилу від човнової станції після зустрічі з Ульбріксоном, Джо, Коротун і Роджер розмовляли схвильовано, але стишеними голосами. Ел Ульбріксон вів давно усталену стратегію, що одне дисциплінарне порушення в тренуванні вартуватиме хлопцеві пониження на два човни; друге порушення означало виключення з команди. Вони не були певні, чи вважалося те, що тільки-но відбулося, порушенням у тренуванні чи ні, але побоювалися, що так могло бути. Так чи інакше, вони сердились за цей рознос. Коротун був особливо схвильованим, так що аж спітнів під коміром. Роджер ішов поряд пригнічений, виглядаючи навіть більш похмурим, ніж зазвичай. Обходячи ставок Фрош, вони бурчали один одному: Ульбріксон був несправедливим, він лиш холодний наглядач, надто суворий до них, надто сліпий, щоб побачити, як важко вони працюють. Він досяг би кращих успіхів, якби хоч деколи плескав хлопців по спині, ніж завжди вимагати більшого. Він, швидше за все, не зміниться. Вони знали це надто добре. І справи ставали небезпечними. Хлопці погодили між собою, що відтепер усім їм не завадить турбуватися та оберігати один одного.

Коли Джо відділився від групи і попрямував угору по Юніверсіті Авеню до Юнацької християнської асоціації зі згорбленими плечима та зіщуленими від вітру й дощу очима, він проминув дешеві ресторани, заповнені легковажними студентами, котрі були щасливі від перебування в затишку подалі від холоду та їли китайську їжу чи гамбургери, курили цигарки і пили пиво. Джо кидав на них косі погляди, але продовжував іти, схиляючись проти дощу. Він бушував і скаржився на Ульбріксона поряд із Коротуном і Роджером, але тепер, коли був наодинці, його запал випарувався, і давній тягар тривоги та невпевненості знову тиснув на нього. Після всього, що він пройшов, було очевидно, що він, як і раніше, залишався цілковито незахищеним, навіть на човновій станції, у єдиному місці, де почав почуватися більш-менш як удома.

Наступного дня після невеликої розмови в його кабінеті Ел Ульбріксон щасливо зазначив у своєму журналі, що екіпаж другокурсників раптом відновив свою форму і спритно переміг усі чотири інші човни на першому ж тренуванні. Ухиляючись від шквалів дощу, веслуючи через спінені хвилі й зупиняючись між запливами, щоб відкачати воду з човнів, 5 потенційних університетських екіпажів боролися не на життя, а на смерть протягом найближчих кількох тижнів, і у всьому цьому другокурсники, здавалось, віднайшли себе знову. Ульбріксон вирішив поставити їх на випробування. Він влаштував перегони на час на дистанцію 1.6 кілометра. Другокурсники вискочили вперед на одну довжину і ні разу не озирнулись назад, рішуче відірвавшись на середині дистанції і прийшовши на крейсерській швидкості, здавалося б, зовсім без зусиль, до перемоги. Але коли Ульбріксон поглянув на секундомір, він був розчарованим. Вони десь на 10 секунд відстали від темпу, якого він очікував на цьому етапі сезону. Тим не менш, вони виграли, так що на дошці човнової станції наступного дня він, нарешті, вперше позначив човен другокурсників як першу університетську команду.

Наступного дня вони незграбно веслували й ганебно програли. Ульбріксон оперативно понизив їх до третього човна. Того вечора, пишучи у своєму журналі, розчарований Ульбріксон розкритикував їх ущент: «жахливо», «кожен сам за себе», «ніякої