Звіяні Вітром (том 1) - Маргарет Мітчелл

- Вона вже їде!

Ту ж мить показалися з будинку доктор Мід з дружиною та їхній тринадцятирічний син Філ, голосно вітаючи Скарлет. Вона пригадала, що з ними теж познайомилась на своєму весіллі. Місіс Мід вибралася на кам’яну тумбу, яка стояла понад дорогою для того, щоб легше було висідати з карети, і витягла шию, роздивляючись на дитину, а лікар, знехтувавши багнюку, підступив до самої коляски. Він був високий і кощавий, мав клинцювату сиву борідку, а одежа теліпалась на його сухоребрій постаті, немов розгойдувана вітром. В очах усієї Атланти він виглядав опорою і носієм усілякої мудрості, тож не дивно було, що частку цієї віри перейняв і він сам. Але попри свої помпезні манери й звичку промовляти оракульським тоном, доктор Мід був найдобрішою істотою на все місто.

Потиснувши Скарлет руку, тицьнувши Вейда пальцем у живіт і похваливши при цьому, він тут-таки заявив: тітонька Дріботуп урочисто запевнила його, що Скарлет ані в який інший шпитальний і бандажний комітет не піде, як тільки в той, де місіс Мід.

- Боже мій, але як же мені бути, я вже стільком дамам наобіцяла! - вигукнула Скарлет.

І місіс Меррівезер, очевидно, теж! - обурено скрик нула місіс Мід.- А нехай їй всячина! Вона жодного поїзда не пропустить!

- Я обіцяла, бо просто не мала гадки, про що мова,- зізналася Скарлет. - А що це таке, до речі,- шпитальний комітет?

Лікаря та його дружину, здавалося, трохи шокувало невігластво Скарлет.

- Але ж, звичайно, ви там у своїй глушині й не могли про це знати, - знайшлася з вибаченням для новоприбулої місіс Мід.- У нас створено комітети сестер милосердя, щоб доглядати в різні дні поранених по різних шпиталях. Ми доглядаємо їх, допомагаємо лікарям, готуємо бинти й шиємо одяг, а коли поранені оклигують настільки, що можуть виписатися з шпиталю, забираємо їх до себе додому, поки вони видужають остаточно і вже тоді вертаються до війська. І опікуємося сім’ями поранених - тобто тими сім’ями, що в нужденному стані, а часом стан у них гірше, ніж нужденний. Наш комітет створено при тому шпиталі, де працює доктор Мід, і всі кажуть, що він там творить чудеса і…

- Ну, ну, місіс Мід,- лагідно урвав її чоловік.- Нічого мене перед людьми розхвалювати. Я роблю мінімум того, що мушу робити, якщо вже ви не пустили мене в діючу армію.

- Хто не пустив? - обурено вигукнула дружина.- Я не пустила? Це місто тебе не пустило, і ти чудово це знаєш. Розумієте, Скарлет, коли люди почули, що мій чоловік збирається до Вірджинії як військовий хірург, усі дами в нашому місті підписали петицію, прохаючи його залишитися з нами. Звичайно ж, місто не може обійтися без тебе!

- Ну, ну, місіс Мід,- знову стримав її лікар, явно вдоволений компліментом.- Що ж, як ми віддали одного хлопця на фронт то, мабуть, вистачить тим часом.

- А на той рік і я піду на війну! - вигукнув малий Філ, від збудження аж підстрибуючи,- Барабанщиком! Я вже вчуся барабанити. Хочете послухати? Я зараз принесу барабан.

- Ні-ні, іншим разом,- з тривогою на обличчі сказала місіс Мід, пригортаючи сина.- Але на той рік тобі ще рано буде, голубе. Хіба, може, за два роки.

- Та до того часу й війна скінчиться! - ображено скрикнув Філ, вириваючись від матері.- Ти ж мені обіцяла!

Батько й мати перезирнулися над головою хлопця, і Скарлет помітила цей погляд. Дарсі Мід був на фронті у Вірджинії, і вся любов батьків звернулася на меншого сина, який ще лишався з ними.

Дядько Пітер кахикнув.

- Міс Туп була дуже схвильована, коли я вибирався з дому. Тож як нас довго не буде, вона й зовсім зімліє.

- До побачення! Я буду у вас сьогодні надвечір,- гукнула місіс Мід.- І перекажіть від мене міс Туп, що як вона не відпустить вас у мій комітет, то зімліє ще й не так.

Коляска рушила далі багнистою дорогою, перехиляючись із боку на бік, а Скарлет відкинулася на подушки й усміхнулась. Зараз вона почувала себе куди краще, шж протягом багатьох попередніх місяців. Атланта з її людським тлумом, з її поспіхом, де на кожному кроці так і чекай якоїсь несподіванки, справляла дуже приємне й дуже збудливе враження - це місто не можна було й порівнювати з відлюдною плантацією за Чарлстоном, де нічну тишу порушували тільки крики алігаторів, і навіть з самим тим містом, що дрімало у затінених садках за високими парканами, і з Саванною, на широких вулицях якої росли пальми, а поруч протікала каламутна річка. Атланта, нехай і ненадовго, здалася Скарлет милішою навіть за Тару, хоч і яка Тара була дорога її серцеві.

Щось таємничо-звабливе мало в собі це місто з його вузькими багнистими вуличками серед положистих червоних пагорбів, якусь первісну грубувату силу, близьку до того природного первня в її душі під тонкою плівкою благородних понять, що їх Скарлет прищепили Еллен і Мамка. Вона раптом відчула, що саме тут її місце, а не в тих супокійних і притишених старих містах, що лежать над жовтими водами.

Будинки тепер стояли на щораз більшій відстані одні від одних, і ось, вихилившись із коляски, Скарлет побачила червону цеглу й шиферний дах будинку міс Дріботун. Він був чи не останній на північній околиці міста. Далі за ним Персикова вулиця вужчала й переходила в путівець, що звивався під величними деревами й зникав у тихій гущавині лісу. Чепурний дерев’яний паркан недавно пофарбували на біле, а на подвір’ї перед будинком жовто зоріли останні в цьому сезоні жонкілі. На сходинках веранди стояли дві жінки в чорному, і за ними кремезна мулатка, що тримала руки під фартухом і показувала білі зуби в широкому усміху. Пухкенька міс Дріботуп схвильовано тупцяла на своїх куцих ніжках, одну руку притисши до пишних грудей, аби заспокоїти розтривожене серце. Скарлет побачила Мелані поряд з нею, і враз її затопила хвиля неприязні: оце і є ложка дьогтю в бочці атлантського меду, ця тендітна невисока постать у чорній жалобній сукні, з непокірними темними кучерями, стягненими в тугий вузол, з привітною вітальною усмішкою на овальному личку.

♦

Коли котрийсь південець розохочувався спакуватись і вирушити за двадцять миль у гостину, та гостина рідко тривала менше місяця, а звичайно затягувалася на багато довший термін. З південців були такі ж ревні гостювальники, як і щедрі