Звіяні Вітром (том 1) - Маргарет Мітчелл

*

Вночі, поки Скарлет була в дорозі, розгулявся вітер з дощем, але коли поїзд прибув до Атланти, тепле сонце вже сміливо взялося за роботу, намагаючись висушити вулиці, що перетворилися на суцільні потоки червоної багнюки. На незабудованому майдані перед станцією м’яке глинище перетолочив уздовж і впоперек безнастанний рух коліс та копит, через що воно набрало вигляду величезної свинячої баюри, в якій декілька повозів уже встигли застряти по самі маточини. Посилювали загальний шарварок у цій болотяній мішанці військові фургони та санітарні карети, що нескінченною валкою тяглися через майдан: з вагонів перевантажували боєприпаси й поранених, мули насилу торували дорогу в цій кваші, багва прискала на всі боки, возії кляли усе на світі.

Скарлет стояла на нижній приступці вагону - бліда гарненька постать у чорній жалобній сукні, в жалобному крепі трохи не до п’ят. Вона не зважувалася ступити на землю, боячись забруднити черевички й поділ сукні, і розглядалась поміж цих рипучих фургонів, возів і карет, чи не побачить міс Дріботуп. Цієї пухкенької рожевощокої дами ніде не було видно, але поки Скарлет стривожено водиЛа поглядом туди-сюди, через калюжі до неї пробився худорлявий старий негр з сивуватою кучмою на голові й владною міною на обличчі.

- Чи це не ви міс Скарлет? А я Пітер, кучер міс Туп,- промовив він, тримаючи капелюха в руці. І зразу ж наказав суворо, коли Скарлет підібрала полу сукні, збираючися зійти вниз: - Не ступайте у багнюку! Ви, я бачу, не більш розважливі, як міс Туп, а та, що мале дитя - завше ноги промочить. Дайте-но я перенесу вас.

Він на диво легко, попри свою видиму слабосилість і вік, підхопив Скарлет на руки, а тоді, побачивши у дверях вагону Пріссі з немовлям на руках, сказав:

- А це дівча - ваша нянька? Е, міс Скарлет, надто мала вона, аби няньчити єдиного синочка місте’ Чарлза. Але про це потім буде мова. А ти, дівонько, йди за мною, та гляди не впусти дитини.

Скарлет покірно дозволила перенести себе аж до коляски, і так само без слова спротиву сприйняла докір за невдалий вибір няньки. Поки вони перетинали майдан, а набурмосенд* Пріссі чалапала за ними, Скарлет пригадалося, що розповідав Чарлз про дядька Пітера.

“Усю мексиканську кампанію він був біч-о-біч з батьком, доглядав його після поранення, а точніше - просто врятував йому життя; Нас із Мелані, власне, дядько Пітер і виростив, бо ми були зовсім малі, коли не стало батька з матір’ю. Тітонька Туп на той час уже побила горшки зі своїм братом Генрі і перебралася жити до нашого дому, ставши нам за опікунку. Але ж вона сама безпорадне створіння, така собі мила доросла дитина, і дядько Пітер так її і сприймає. Вона не здатна нічогісінько вирішити своєю волею, навіть якби йшлося про її власне життя, тож дядько Пітер усе вирішує за неї. Це він, коли мені минуло п’ятнадцять років, вирішив, що я повинен мати більше грошей на кишенькові витрати, це він наполіг, щоб я довершував освіту в Гарварді, тоді як дядько Генрі вважав, що з мене вистачить і місцевого університету. І коли Меллі підросла, це він, дядько Пітер, вирішував, чи пора їй робити зачіску й виїздити на вечірки. Він каже тітоньці Туп, коли сидіти вдома, бо надворі занадто холодно чи занадто мокро, або коли вона має одягати шаль… Такого тямущого негра я зроду не бачив, а крім того, він ще й найвідданіший. Єдиний клопіт, що ми всі троє, з усіма нашими помислами *та вчинками, під його владою, і він це знає”.

Чарлзові слова відразу ж знайшли підтвердження, коли дядько Пітер вибрався на передок і взяв у руки батіг.

- Міс Туп дуже хвилюється, що не поїхала стріти вас. Вона боїться, щоб ви не образились, але я сказав, що вона й міс Меллі тільки заляпають собі нові сукні і що я все вам поясню. Міс Скарлет, ви б узяли на руки дитинча. Бо ця мала ще його впустить.

Скарлет глянула на Пріссі й зітхнула. Пріссі й правда була не найкраща нянька. Недавнє піднесення її з худенького дівчатка у куцій спідничині, з цупкими кісками до поважної персони в довгому ситцевому платті й білому накрохмаленому тюрбані геть запаморочило їй голову. Вона б нізащо не досягла цих висот у такому молодому віці, якби не воєнна скрута та не вимоги інтендантської служби до Тари, через що Еллен ніяк не могла обійтись без Мамки й Ділсі та й без Рози чи Тіни. Пріссі ще ніколи в житті не бувала далі як на милю від Тари та Дванадцяти Дубів, і поїздка потягом та ще й у відповідальній ролі няньки виявилась таким випробуванням, що його насилу витримувала її маленька чорна голова. Двадцятимильна подорож від Джонсборо до Атланти так розбурхала Пріссі, що Скарлет мусила весь час сама тримати дитину на руках. А тепер оце скупчення великої кількості людей та будівель і зовсім вивело няньку з рівноваги. Вона крутилася на місці, тицяла туди й сюди пальцем, підскакувала і так при цьому шарпала немовля, що воно почало жалібно скиглити.

Скарлет тужливо згадала пухкі руки старої Мамки - тій досить було взяти малого на руки, як він стихав. Але Мамка лишилася в Тарі, отож нема про що й говорити. А якби вона сама забрала від Пріссі малюка, це теж нічого б не дало. У неї на руках він верещав би так само голосно, як і в Пріссі. А то ще почав би смикати за стрічки від капелюшка, ну, і зім’яв би їй сукню. Отож вона вдала, ніби не почула слів дядька Пітера.

“Може, колись я й навчуся доглядати дітей,- думала вона роздратовано, поки коляска, перехиляючись із боку на бік, вибиралася з багнюки біля станції.- Але я ніколи не буду їх розманіжувати”. А побачивши, що Вейдове личко аж посиніло від крику, сердито кинула няньці:

- Дай йому смокталку з цукром, Пріссі, вона у тебе в кишені. Зроби що-небудь, аби він стих. Я знаю, він хоче їсти, але я ж не можу зараз його годувати.

Пріссі дістала смокталку, яку завбачливо дала їй уранці Мамка, і маля заспокоїлось. Скориставшись хвилиною тиші, Скарлет розглянулася вздовж вулиці й трошки підбадьорилась. А коли дядько Пітер кінець кінцем, вправно маневруючи, виволік коляску з ковдобин і звернув на Персикову вулицю, вона відчула, як у ній уперше за багато місяців пробуджується інтерес до