Звіяні Вітром (том 1) - Маргарет Мітчелл
балади викликали сльози на очах юних істот, які ще ніколи не знали справжнього горя. ‘
Коляска місила рідку багнюку й котилася вперед. Скар- лет дорогою невтомно розпитувала про різні речі, а дядько Пітер, гордий своєю поінформованістю, відповідав, тицяючи туди-сюди батогом.
- Це арсенал. Атож, мем, тут у них гвинтівки й усяке таке. Ні, мем, це не крамниці, це контори блокадників. Як, міс Скарлет, ви нічого про них не знаєте? Це контори чужинців, що скуповують бавовну в нашій Конфед’рації і вивозять суднами зг Чарлстона й Вілмінгтона, а нам привозять порох. Ні, мем, я не знаю, хто вони такі. Міс Туп - вон& каже, що то англійці, але ніхто не може второпати, як вони говорять. Атож, мем, дим страшний, ця кіптява геть псує шовкові фіранки міс Туп. Це з тих прокатних станів та ливарень. І так вони гуркочуть по ночах! Просто спати не дають. Ні, мем, я не можу приставати, ви так, н^ ходу роздивляйтесь. Я обіцявсь міс Туп одвезти вас прямісінько додому… Міс Скарлет, уклоніться- но! Онде міс Меррівезер і міс Елсінг до вас вітаються.
Скарлет невиразно пригадувала імена цих двох дам - вони приїздили з Атланти до Тари на її весілля, це начебто близькі приятельки міс Дріботуп. Отож вона швиденько обернулась у той бік, куди показував дядько Пітер, і вклонилася. Дами сиділи в колясці перед галантерейною крамницею. Хазяїн і двоє прикажчиків стояли на хіднику з рулонами бавовняних тканин у руках. Місіс Меррівезер була висока гладка матрона з таким тугим корсетом, що її бюст випинався вперед, немов ніс корабля. Штучні каштанові кучері демонстративно відмовлялися гармоніювати з природним сталево-сивим волоссям цієї добродійки, яке скромно проступало з-під перуки. А округле густо підмальоване обличчя її засвідчувало й добродушну пронюш- ливість, і звичку командувати. Дещо молодшою виглядала місіс Елсінг - худорлява й тендітна, вона ще зберігала сліди колишньої вроди й владолюбну поставу.
Ці дві дами вкупі з третьою, місіс Вайтінг, являли основну підпору товариського життя Атланти. Під їхньою орудою були три церкви у місцевих парафіях - і клір, і церковний хор, і парафіяни. Вони влаштовували доброчинні базари, головували у швацьких гуртках, заправляли балами й пікніками, їм було відомо, який шлюб виявився вдалим і який - ні, хто потайки випиває, хто має родити й коли. Вони були авторитетні знавці генеалогій усіх вартих уваги родин у Джорджії, Південній Кароліні й Вірджинії - решту-бо штатів вони взагалі нехтували, бувши впевнені, що кожен, хто має сяку-таку вагу, не може походити з яких-небудь інших штатів, крім цих трьох. Вони достеменно знали, чия поведінка пристойна, а чия ні, і не гребували жодною нагодою прилюдно ознаймити свою думку: місіс Меррівезер - на всю силу власного голосу, місіс Елсінг - манірно розтягуючи й притишуючи слова, місіс Вайтінг - розпачливим пошептом, що мав показати, як їй неприємно згадувати про такі речі. Всі три дами н2 терпіли одна одної й не довіряли одна одній так само щиро, як і члени першого римського тріумвірату, чим, очевидно, й пояснюється, що спілка їхня була така міцна.
- Я сказала Туп, що ви неодмінно повинні бути у моєму шпиталі,- усміхнено вигукнула місіс Меррівезер.- Ні в якому разі нічого не обіцяйте місіс Мід чи місіс Вайтінг!
- Не обіцятиму,- відповіла Скарлет, не зовсім певна, про що мовить місіс Меррівезер, але відчуваючи приємність, що її так радо вітають і що хтось її потребує.- Сподіваюся, ми невдовзі побачимось.
Коляска поволі покотилася далі, та за хвилину зупинилась, щоб дати пройти через заболочену вулицю двом дамам, які, ступаючи з каменя на камінь, несли в руках повні кошики бинтів. У ту саму мить Скарлет помітила на хіднику жіночу постать в яскравій одежі, занадто яскравій, як для вулиці,- на плечах у незнайомки була барвиста кашемірова шаль з довгими торочками. Озирнувшись, Скарлет побачила, що то висока ладна жінка з визивним обличчям і кучмою рудого волосся, такого рудого, аж наче воно пофарбоване. Це вперше їй випало побачити жінку, яка, безперечно, “щось робила зі своїми косами”, і Скарлет втупилась у неї, мов зачарована.
- Хто це, дядьку Пітер? - запитала вона пошепки.
- Не знаю.
- Ну ні, ти знаєш, я ж бачу. То хто це?
- Її звуть Краля Вотлінг,- відказав дядько Пітер, зневажливо відкопиливши нижню губу.
Скарлет зразу помітила, що він не сказав перед іменем ні “міс”, ні “місіс”.
- А що вона за одна?
- Міс Скарлет,- суворо мовив дядько Пітер, ні сіло ні впало уперіщивши батогом безневинного коня.- Міс Туп зовсім не сподобається, що ви розпитуєте про таке, чого
вам і не слід знати. У цьому місті тепер сті’ки всякого непотребу набралося, що ним і уста поганити негоже.
“Боже милостивий! - подумала Скарлет, покірливо замовкнувши.- Це, певно, пропаща жінка!”
Ще ніколи Скарлет не бачила пропащої жінки, тож вона обернулась і довго дивилась їй услід, поки та не розтанула в натовпі.
Крамниць і нових будівель, що постали за час війни, траплялося вже дедалі менше, і у проміжках між ними слалися порожні ділянки. Нарешті ділова частина міста вся лишилася позаду, і обабіч були самі приватні будинки. Скарлет упізнавала їх, як давніх друзів: ось статечний і величний дім Лейденів; ось Боннелів, з маленькими білими колонами й зеленими віконницями; ось за невисоким живоплотом насуплений особняк Маклюрів з червоної цегли, збудований у георгіанському стилі. їхали тепер ще повільніше, бо з ганків, садочків і з хідників раз у раз чулися жіночі вітання до Скарлет. Декого з цих жінок вона трохи знала, декого туманно пригадувала, але більшість їх була таки незнайома. Мабуть, тітонька Дріботуп усім розголосила про її приїзд. Вряди-годи доводилось малого Вейда підносити вгору, щоб ті дами, які наважувались, незважаючи на багнюку, підступити до коляски, могли вголос висловити своє захоплення малюком. Усі вони запрошували її прилучитись до їхніх в’язальних чи там швацьких гуртків, до їхніх шпитальних комітетів - саме до їхніх, а не чиїхось інших,- і Скарлет легкодумно роздавала на всі боки свої обіцянки.
Коли проїжджали повз незграбний будинок, обшитий зел єною шалівкою, негритянське