Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 09 - Джек Лондон
Другого дня, коли Сексон вийшла розвішувати на подвір’ї свою гарну білизну, Мерсідіз Гігінс ізнову озвалася зі свого ганку, покивавши головою чи то до неї, чи то до білизни.
— Дивуюся, де це у вас сила береться прати стільки щодня, маленька молодичко… — привіталася сусідка.
— О, та я ж кілька років працювала в пральні,— хутко відповіла Сексон.
Мерсідіз зневажливо засміялася.
— Парова пральня! Бридка робота!.. Лише прості речі можна туди віддавати. Це їм кара за те, що вони прості. Але ж елегантну білизну! Мереживо! Муслін! Га-га, голубонько моя, прати такі речі — не проста штука! Тонкі речі треба прати зі смаком, з розумінням і хистом! Я дам вам рецепт саморобного мила, що не шкодить тканині. Воно білить її, надає білизні м’якості, ніжності, життя…
І білизна довго не брудниться, а хто ж то не любить свіжої чепурної білизни. О, добре прання — то не жарт, то справжнє мистецтво! Прати тонку білизну, це все одно, що для митця малювати картину або для поета складати вірші. Прати треба з любов’ю, побожно…
Я навчу вас такого, чого не тямлять янкі. Я навчу вас нової краси! — Вона знов покивала головою на розвішену білизну. — Бачу, ви вмієте плести мереживо. О, я знаю всілякі мережива, — бельгійські, мальтійські, брабантські,— яких тільки мережив я не знаю! Я навчу вас найпростіших, щоб ви могли плести їх для себе, а ваш добрий чоловік кохав вас завжди-завжди!
Після першого візиту до Мерсідіз Гігінс Сексон дістала рецепта саморобного мила і наслухалася всяких порад, як прати тонку білизну. її зачарувала й схвилювала дивна, така нова для неї, постать цієї зів’ялої жінки, від розповідей якої дихало широкими далекими світами й безмежними морями.
— Ви іспанка? — насмілилася запитати Сексон,
— І так, і ні,— мій батько був ірландець, а мати іспанка, родом з Перу. Вродою я пішла в неї, а вдачею в батька, синьоокого кельта з піснею на вустах і жвавими ногами, що носили його по всьому світі. Він дав мені у спадщину свої неспокійні ноги і свою пристрасть до мандрів, що водили й мене несходимими шляхами.
Сексон згадала шкільну географію і уявила собі карту континенту, облямованого крученою лінією берегів.
— О! — скрикнула вона. — То ви родом з Південної Америки!
Мерсідіз знизала плечима.
— Мусила ж я десь народитися. Те сталося у великому ранчо моєї матері. Весь Окленд був би вмістився на найменшому з його пасовиськ.
Вона зітхнула, всміхаючись своїм радісним спогадам. Сексон кортіло почути більше про життя цієї жінки, що, мабуть, прожила свої молоді роки так, як жили каліфорнійські іспанці за давніх часів.
— Ви, певне, здобули добру освіту, — спробувала Сексон. — По англійському ви розмовляєте бездоганно.
— О, англійської мови я навчилася пізніше, і не в школі. Так-так, я здобула добру освіту, розумілася на всьому, тільки не на чоловіках. Це знання також прийшло вже згодом. Моя мати й не гадала — а вона була статечна дані, те, що ви звете «Королева пасовиськ», — вона й не гадала, що її дочка, здобувши добру освіту, стане врешті жінкою нічному сторожеві.— Мерсідіз засміялася з безглуздя самої цієї думки. — Нічний сторож! Та ми мали сотні, тисячі нічних сторожів та робітників, що працювали на нас! Більшість із них були пеони{22}, щось на зразок рабів, були ще й пастухи, що об’їжджали верхи наші маєтки, а ті простягалися на дві сотні миль. У просторому будинкові челяді було в нас без ліку. Га, га, багато слуг мала під своєю рукою моя мати!
Мерсідіз Гігінс була балакуча, як грекиня, і, розбалакавшись, вона поринула у спомини.
— Тільки ті слуги були ледачі й неохайні. Найкращі слуги — китайці. Японці теж непогані, але китайці кращі. Японські покоївки гарненькі й веселі, але невірні: щохвилі можуть покинути все й піти від вас. Індуси кволі, але дуже слухняні. Вони шанують сагібів та мемсагібів, як богів! Я була для них мемсагіб — я ж бо жінка. А якось я мала кухаря-росіянина, то він завжди нишком плював у піч — на щастя. Це було дуже кумедно. Але доводилося мовчати. Такий-бо звичай.
— Ви, мабуть, багато подорожували, якщо мали таких чудних служників? — підохочувала Сексон.
Стара жінка засміялася ствердно.
— А найчудніші з усіх служників були тубільні раби із південних морів, — маленькі кучеряві людожери з кістяними окрасами в ніздрях. За свавілля й за крадіжку їх прив’язували до стовбура кокосової пальми поза огорожею й лупили батогами з носорогової шкури. Вони були з острова людожерів і тих дикунів, що полюють на людські голови, і ніколи не кричали. Того вимагало їхнє завзяття. Був у нас маленький Вібі, він мав тільки дванадцять років і прислуговував мені; одного разу його побили так, що всю спину посмугували; і я плакала над ним, а він тільки сміявся і сказав: «Стривай, стривай, незабаром я відбатуй голова великий білий хазяїн». Його відшмагав англієць, Брюс Енсті. Але маленький Вібі так і не здобув його голови. Він утік від нас, його перехопили лісовики, відрізали йому голову, а тіло з’їли геть дощенту.
Сексон здригнулася й пополотніла, але Мерсідіз Гігінс оповідала далі:
— О, то були дикі, веселі, шалені часи! Повірите, любонько, за три роки ті англійці-плантатори випили ціле море шампанського й віскі та прогайнували тридцять тисяч фунтів. Чуєте, не доларів, а справжніх фунтів, тобто сто п’ятдесят тисяч доларів. Вони були немов справжні королі, доки мали що витрачати! То було велично, чудово! Безумне, безумне життя! Щоб виїхати звідти, мені довелося продати в Новій Зеландії половину своїх прекрасних діамантів. Кінець кінцем Брюс Енсті пустив собі кулю в лоба, а Роджер найнявся штурманом на торговельний корабель з тубільною командою за вісім фунтів на місяць. Але найкращу штуку встругнув Джек Гілбрейс. Його родичі були багаті й вельможні; тож він повернувся до Англії і почав торгувати м’ясом для котів у них під вікнами, поки розлючені родичі не відкупилися від нього, і він придбав собі каучукову плантацію десь в Індії чи на Суматрі… чи то пак на Новій Гвінеї.
Пораючись у себе на кухні й готуючи для Біллі вечерю, Сексон дивувалася, які ж то непогамовні бажання та пристрасті цю стару жінку із обпаленим сонцем обличчям занесли з розкішного перуанського ранчо через усі світи до Західного Окленду й до Баррі Гігінса. Старий Баррі був не з тих, що кидають на вітер тисячі доларів. До того ж