Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 09 - Джек Лондон

його очі завжди знаходитимуть у вас новизну і ніколи не шукатимуть її в інших жінках. Ваша свіжість та новість вашої краси і ви самі, таїна, що криється у вас, причарували вашого чоловіка. Коли чоловік зірвав квітку і випив до краплі всі її пахощі, він шукає інших квіток. Такий він уже зроду. Ви мусите завжди бути для нього квіткою, щойно зірваною і ніколи не зриваною, чарою недопитої і бездонної насолоди.

Жінки дурні, всі вони дурні, бо гадають, що, раз перемігши чоловіка, вони перемогли його остаточно. Відчувши грунт під ногами, вони запливають жиром, видихаються, дубіють і робляться нещасні. На жаль, вони надто дурні. Але ви, маленька жіночко зі своєю першою перемогою, ви мусите перетворити своє життя в нескінченний ланцюг перемог. Щодня ви повинні наново завойовувати свого чоловіка. А коли ввірветься ланцюг, коли вже не лишиться нічого перемагати — тоді край коханню, кінець, і чоловік ваш подасться до чужих садків. Пам’ятайте: не треба коханням насичувати донесхочу… Нехай воно розпалює голод, гострий, як лезо ножа, але вгамовувати його цілком — не треба! Ви повинні добре годувати свого коханця, — навіть дуже добре, — проте, коли він іде від вас, нехай іде неситий, і тоді він вертатиметься до вас ще голодніший, ніж пішов.

Місіс Гігінс раптом підвелася й вийшла з кімнати. Сексон звернула увагу на легкість і грацію її стрункого тіла. Коли та повернулася, Сексон перевірила своє враження: ні, то не здалося їй; хода старої і справді легка та граційна.

— Я показала вам лише перші літери абетки кохання, — промовила місіс Гігінс, сідаючи знову.

Вона тримала в руках тендітний музичний інструмент з пишними інкрустаціями, формою подібний до гітари, але тільки з чотирма струнами. Пальці Мерсідіз ритмічно голубили їх, а голос її, високий і приємний, завів дивну пісню: слова були у незнайомій мові і складалися із самих голосівок, а мелодія бриніла лагідною пристрастю. Звуки ніжно тремтіли, ринули пожадливим потоком, переливалися шепотінням, прорізували блискавицею морок кохання і знов проривались любовним криком, диким і переможним; то була болюча розпука й шалений поклик жадання. Напружено слухаючи, Сексон сама переймалася цими звуками й відгукувалась на них, мов струна. Це все діялося, наче вві сні, у неї шуміло в голові, вона сиділа майже непритомна. Мерсідіз замовкла.

— Коли ваш чоловік пересититься вами, — почала вона знов, — коли він знатиме вас геть до щирця, немов читане й перечитане давнє оповідання, — заспівайте йому лише цієї пісні, що співала я, і його руки обів’ють вас знову, а очі зажевріють колишніми безумними іскрами. Бачите, у чому тут річ? Розумієте ви це, маленька молодичко?

Сексон тільки кивнула головою; губи їй пересохли, вона не могла говорити.

— Він з дерева золотистого коа, короля лісів, — казала Мерсідіз, перебираючи струни. — Гавайці звуть його укулеле; по-їхньому, моя люба, це означає «блоха-стрибунка». Вони золотошкірі, оті гавайці, плем’я коханців, що життя їхнє буяє під покровом теплої тропічної ночі, коли так свіжо повіває вітер з моря…

Мерсідіз ізнов ударила по струнах. Вона заспівала іншою мовою — Сексон здалося, що французькою. Це була весела й лукава, задьориста пісня. Великі очі Мерсідіз ширшали, запалювалися диким блиском, а потім звужувались і ставали гострі й злі. Скінчивши, вона допитливо глянула на Сексон.

— Ця мені не так подобається, — промовила Сексон.

Мерсідіз знизала плечима.

— Кожна з них має свою вартість, маленька молодичко; вам ще треба багато дечого навчитись. Іноді чоловіків перемагають вином. Але часом їх можна перемогти п’янкою піснею, — он які вони чудні! Га-га-га, стільки засобів, стільки різних засобів!.. Тут діють і наш зовнішній вигляд, моя любонько, і деталі нашого вбрання. О, то чарівні тенета! Жодному рибалці не щастить наловити неводом

стільки риби в морі, скільки чоловіків можемо піймати ми, жінки, на наш привабливий гачок. Ви на правильному шляху. Я бачила, як чоловіки потрапляють у тенета і не таких гарних спідничок, як оті, що ви порозвішували на подвір’ї.

Я казала, що прати тонку білизну — мистецтво. Але воно не самодостатнє. Найвище мистецтво — як скоряти чоловіків. Кохання — це першопричина і підсумок усіх мистецтв. Слухайте: за всіх часів, за всіх епох жили великі й мудрі жінки. їм не треба було бути вродливими. Мудрість жіноча вища за найбільшу жіночу вроду. Принци й монархи схилялися перед цими жінками. За них боролися народи, через них гинули держави, задля них творилися релігії. Афродіта, Астарта — жриці ночі… Слухайте, дівчинко-молодичко, про великих жінок, що скоряли світ чоловічий.

І Сексон слухала, як зачарована, дикі каскади слів, і за дивними незрозумілими фразами крилося для неї велике таємниче значення. Перед Сексон розкривались невимовні, несказанні глибини беззаконня та жаху. Слова Мерсідіз котилися лавою, спалюючи й спопеляючи все на шляху. Щоки, чоло й шия Сексон палали, і дедалі більше. Вона тремтіла з жаху, її мало не нудило, здавалося, що ось-ось вона зомліє, так божевільно паморочилась їй голова; але відірватися від цієї розповіді вона не могла й сиділа, мов прикута, забувши про шитво у себе на колінах; внутрішнім зором вглядалася вона в таємничі видіння, дивніші за які годі й уявити… Нарешті Сексон відчула, що довше терпіти несила; вона облизала пересохлі губи і ледь стрималася, щоб не скрикнути, що вона більше не може… Аж раптом Мерсідіз замовкла.

— Ось кінець першої лекції,— промовила стара спокійно, а потім зареготала якимось диявольським сміхом. — Що сталось? Я вас вразила?

— Мені страшно, — хрипко відповіла Сексон і аж схлипнула. — Я така дурна, я так мало знаю, мені ніколи навіть не ввижалося таке…

Мерсідіз порозуміло кивнула головою.

— Так, від цього таки справді робиться страшно, — сказала вона. — Це щось неймовірне. Щось жахливе й величне.

РОЗДІЛ IV

Сексон завжди тверезо дивилася на життя, хоча поле зору мала обмежене. Вона була спостережлива від самого дитинства: ще придивляючись до шинкаря Кеді та його дружини, — добродушної, але не дуже твердої у моралі,— Сексон з часом виробила собі певні погляди про взаємини чоловіків та жінок. Як мало хто з робітничих дівчат, подбала вона про вибір собі майбутнього чоловіка — і так само дбайливо, як мало хто з дівчат будь-якого походження, дбала про те, щоб утримати любов свого чоловіка після шлюбу.

Вона утворила собі власну надзвичайно раціональну філософію кохання. Свідомо й несвідомо вона тяглася до всього витонченого й уникала буденщини та тривіальності. Сексон відчувала, що, знецінюючи себе, вона знецінює й кохання. Протягом їхнього ще недовгого шлюбного життя Біллі ані разу не бачив її неохайною, роздратованою або сонливо-байдужою. Своїй господі