Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 09 - Джек Лондон

Берт зі шклянкою червового каліфорнійського вина в руці (що коштувало в ресторані п’ятдесят центів пляшка), підвівся, збираючись виголосити промову. Щоки йому палали, а в чорних очах гарячково спалахували вогники.

— Ти вже був напідпитку, як прийшов по мене, — казала далі Мері.— Це ж одразу впадає в око.

— Порадься з окулістом, голубко, — відповів він. — Бертрам сьогодні почувається чудово. Він тут, аби потиснути лапу своєму давньому товаришеві… Біле, друзяко, ось тобі моя рука! Мені здається, ми кажемо цеї хвилини: «здоров» і «прощавай»! Ти вже тепера одружений, Біле, і сидітимеш удома. Гуляти з парубками вже годі. Тепер ти маєш пильнуватися, застрахувати своє життя від усяких пригод, одержати страхового поліса, вступити до будівельного та кредитового товариств, до похоронного бюро…

— Покинь, Берте! — урвала його Мері.— Не годиться патякати про похорон на весіллі!.. І як тобі не соромно самому!

— Тпру, Мері! Подай назад! Я сказав те, що сказав, а сказав те, що думав. Але я не про те думав, що Мері думає… А що я думав… Зараз я вам скажу, що я думав… Я сказав «похоронне бюро», еге ж? Та я й на думці не мав засмутити цей радісний вечір. Якраз навпаки…

Видко було, що він робить величезні зусилля, аби якось викрутитися з прикрого становища, — тож Мері, тріумфуючи, похитала головою. Це тільки підлило масла у вогонь.

— Дайте, я вам з’ясую, чому я це сказав, — почав він знову. — Я це сказав тому, Біле, що ти собі взяв таку гарнесеньку жіночку. Всі наші хлопці втіпалися в неї, і якщо вони й надалі не даватимуть їй проходу, то що ти, бідолашний, утнеш? Тобі буде багато клопоту. Ось коли тобі стане в пригоді похоронне бюро, аби їх усіх поховати. Ще й як стане в пригоді! Бач, якого комплімента хотів я встругнути твоєму доброму смакові на спідничках! А Мері перебила мене.

На мить його блискучий погляд переможно спинився на Мері.

— Хто каже, що я п’яний? Я? Брехня! Я не п’яний, — я все бачу, як воно є. Я добре бачу Біла — ось він тут, мій старий друзяка Біл! І я не бачу двох Білів, а бачу тільки одного. Біл зроду й разу не був дволичний. Біле, друзяко, коли я бачу тебе зараз у шлюбному ярмі, жаль стискає мені серце… — Він раптом замовк і обернувся до Мері.— Не кипи, стара! Я знаю, що кажу. Мій дід був сенатор у своєму штаті і міг патякати від рання й до смерку. Отже, можу і я! Біле, коли я дивлюся на тебе, жаль стискає мені серце, — кажу тобі, жаль стискає мені серце… — Він задиркувато глянув на Мері.— Я заздрю тобі, дивлячись на твоє щастя… Вір мені,— ти розумна голова, нехай їм абищо, тим жінкам! Ти добряче почав. Так і прав далі. Женися з усіма, ощаслив хоч усіх! Почаркуймося, Біле! Ти могіканин із скальпом при боці. І ти взяв собі у вігвам гарну індіяночку — слово честі! П’ю до вас, — п’ю за вас обох та за ваших майбутніх горлопанів! Хан вам добре ведеться!

Він одним замахом вихилив шклянку, важко плюхнув на стільця і вліпив очі в молодих, не помічаючи сліз, що повільно котилися йому по щоках. Мері заспокійливо погладила його руку, і він і зовсім розкис.

— Боже мій, чом же мені не поплакати? — хлипав він. — Я втрачаю свого наймилішого друга! Світ зійду, а не знайду кращого… ніколи… А яких штук ми з ним, бува, витівали!.. Тепер — каюк! Як гляну оце на вас, Сексон, як ви сидите з ним поруч і тримаєтесь за руки, то аж зненавидіти вас ладен. Зненависть…

— Цитьте, Берте! — лагідно всміхнулася та. — Краще гляньте на ту, чию руку ви самі тримаєте.

— Та в нього просто очі на мокрому місці,— гостро промовила Мері, хоч її вільна рука ніжно спустилася йому на голову й почала перебирати волосся. — Заспокойся, Берте. Все гаразд! А тепер після твоєї чудової промови послухаймо, що нам скаже Біл.

— Шквар, Біле, — скрикнув Берт. — Тепер твоя черга!

— Я не красномовець, — зніяковіло пробубонів Біллі.— Що я маю сказати, Сексон? Нащо їм казати, які ми з тобою щасливі… Вони й самі це знають.

— Скажи їм, що ми будемо щасливі завжди, — відказала вона. — І подякуй їм за всі їхні щирі побажання та скажи, що ми їм зичимо того самого. Іще скажи, що ми й надалі будемо триматися гурту всі четверо, як і раніше. І що ми запрошуємо їх наступної неділі на обід до нас, Пайн-стріт, п’ятсот сім. А ти, Мері, якщо схочеш приїхати в суботу ввечері, то зможеш переночувати в нас у вільній спальні.

— Ти їм сама сказала краще за мене, — сплеснув у долоні Біллі.— Ти це гарно сказала, і я не знаю, що й додати. Але стривай, я й від себе утну!

Він підвівся, поклавши руку на шклянку. Його сині очі з-під темних брів і з-за темних вій здавалися ще глибші й синіші, і це ще більше відтінювало ясний колір його волосся та білої шкіри. Свіжі щоки йому пашіли, але не від вина (він щойно налив тільки другу шклянку), а від здоров’я й щастя. Глянувши на нього, Сексон гордо закинула голову: о, який гарний, як добре вбраний, який дужий, який чепурний її чоловік-хлопчик! Яка ж ваблива жінка мусить бути вона сама, коли завоювала серце такого надзвичайного коханця!

— Отже, Берте й Мері, ви прийшли до Сексон і до мене на нашу весільну вечерю. Ми взяли до серця всі ваші добрі побажання, бажаємо й вам того ж самого, і, кажучи так, маємо на оці багато більше, ніж ви гадаєте. Ми з Сексон хочемо віддячити вам такою самою монетою. Ми чекаємо на той день, коли поміняємося місцями за столом — і ми сидітимемо, як гості на вашій весільній вечері. А тоді, якщо ви коли завітаєте до нас на святковий обід, то зможете вдвох заночувати у нашій вільній спальні. Чи не про це я дбав, купуючи для неї меблі, га?

— Я ніколи не сподівалася такого від вас, Біллі! — скрикнула Мері.— Ви таке самісіньке вайло, як і Берт. А втім…

Очі їй раптом сповнилися слізьми, голос затремтів і урвався. Вона крізь сльози всміхнулася до молодих, потім глянула на Берта, а той обняв її й посадовив собі на коліна.

Залишивши ресторан, вони