Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 09 - Джек Лондон

— Я не люблю бійок, — здригнулася Мері.— Самий від них неспокій! Берт страх як дратує мене — завжди-бо лізе з кулаками. Ні до чого це.

— А я так гадаю, що чоловік, котрий не має бойового завзяття, нічого не вартий, — відповіла Сексон. — Якби не завзятість нашого народу, ми б з вами тут не сиділи.

— Ви дістали природженого бійця, Сексон, — запевнив її Берт. — Біллі — першорядний хлопець, куди не глянь, він справжній могіканин зі скальпом біля пояса. А коли наш могіканин розлютується, — то тільки держися!

— Ай справді,— докинула слово Мері.

Біллі не брав участі в розмові, він підвівся й почав снуватися по кімнатах: з кухні до маленької кімнати за нею, а звідти до вітальні, потім до спальні, вернувся, зазирнув до тієї затильної кімнати і зупинився, насупивши брови.

— Що тебе гризе, друзяко? — спитав Берт. — У тебе такий вигляд, немов ти шукаєш учорашнього дня. Що тобі застрягло в горлянці? Викашляй його.

— Та я ніяк не можу дібрати, де це в чорта ліжко й усяка всячина для затильної спальні…

— Нема, — відповіла Сексон. — Ми ж для неї меблів не замовляли.

— То доведеться завтра подбати.

— Нащо тобі ще й друге ліжко? — спитав Берт. — Обійдетеся й одним на двох.

— Цить, Берте! — скрикнула Мері.— Поводься як слід!

— Тпру, Мері! — всміхнувся Берт. — Подай назад. Ти, як завжди, пальцем у небо.

— Нам ця кімната зовсім не потрібна, — звернулася Сексон до Біллі.— Тому я й не збиралася купувати для неї меблі. Ці гроші пішли на те, щоб купити кращі килимки та поставити кращу грубку-

Біллі підійшов до неї, підняв зі стільця й посадовив собі на коліна.

— Чудово, моя крихітко! Я дуже радий, що ти так зробила, — в нас має бути все найкраще. Але завтра ввечері ми однаково забіжимо з тобою до Селінгера й купимо добрі меблі для цієї спальні, та ще й килим. Все має бути добротне, — мотлоху нам не треба.

— Але ж це коштуватиме п’ятдесят доларів! — заперечила Сексон.

— Ну й хай, — кивнув він головою. — Хай коштує собі п’ятдесят доларів, і ні цента менше. Ми мусимо мати все добряче. А пащо нам здалася порожня кімната? Вся господа здаватиметься злидняцькою. Ось я ходжу й дивлюся, як поволі кращає наше гніздечко, яке воно затишне, як поступово заквітчується, відколи ми внесли завдаток і повісили на двері замка. І ввесь час, поки я роблю коло коней, мені так кортить глянути на наше гніздечко, що аж жижки трусяться. А коли ми поберемося, мене звідси нічим не виманиш. Тож мені й хочеться, щоб воно було зовсім, зовсім тепле й затишне. Якщо ця кімната стоятиме порожня, з непокритою підлогою, мені все наше гніздечко ввижатиметься цілий день і порожнім, і незатишним. І вийде облуда. І наша хата буде брехлива. Глянь, Сексон, на ці фіранки, що ти в ній повісила. Ти зробила так, аби сусідам здавалося, наче її опоряджено. Ці фіранки брешуть, брешуть кожному, що в цій кімнаті є меблі! Це сором для нас. Ні, я хочу, щоб фіранки казали правду.

— Але ж ви можете винаймати її комусь, — порадив Берт, — Ви житимете недалеко від залізничних майстерень, та й до ресторану два кроки.

— Нізащо в світі! Я одружуюсь із Сексон не для того, аби набирати пожильців. Якщо я не зможу заробити на свою жінку, то знаєте, що я зроблю? Піду на Довгу набережну, прив’яжу собі каменюку на шию, скажу: «Пропадай, моя голівонько!»— та й шубовсну в воду. Так, Сексон?

Це трохи не відповідало тверезим поглядам Сексон, але імпонувало її гордощам. Вона обхопила руками шию коханого і, перш ніж поцілувати його, сказала:

— Ти господар, Біллі. Як ти зажадаєш, так і буде. І завжди буде по-твоєму!

— Слухай, слухай! — осміхнувся Берт до Мері.— Оце так і має бути! Сексон знає, як до справи братися.

— А я гадаю, що ніколи нічого не робитиму, не порадившись із тобою, — мовив Біллі до Сексон.

— Слухай і ти! — зраділа Мері.— Запам’ятай, що той, хто візьме мене, теж повинен буде про все радитися зі мною.

— Біллі тільки влещує її,— не вгавав Берт. — Усі так кажуть, поки не поберуться.

Мері презирливо пирхнула:

— Ручуся, що Сексон обкрутить його круг пальця. А щодо мене, то я не криюся: я таки водитиму за носа того, хто зі мною побереться.

— Якщо покохаєш, то не водитимеш, — заперечила Сексон.

— Тим паче водитиму, — наполягала Мері.

Берт удав, що страшенно цим вразився.

— Ось бачите, чого ми з Мері й досі не побралися, — мовив він. — Я, мов отой упертий індіянин, — нехай мене дідько вхопить, коли я не хазяйнуватиму сам у своєму власному вігвамі так, як мені заманеться.

— Але я не індіянка, — огризнулася Мері,— і не пішла б за такого впертого індіянина навіть і тоді, коли б усі чоловіки на світі повмирали.

— Не квапся, бо ж оцей упертий індіянин, здається, ще тебе не сватав.

— Знає-бо, що на нього чекає, як посвата.

— Після цього він, мабуть, ще сім разів приміряє, заки відріже.

Сексон, аби повернути розмову на приємнішу тему, заплескала в долоні, немовби раптом щось надумала.

— О, я зовсім забула. Я хотіла вам показати щось цікаве. — Вона добула з гаманця тоненьку золоту обручку й передала її присутнім. — Це шлюбна обручка моєї мами. Я завжди носила її на шиї, як медальйон. У притулку мені не дозволили цієї обручки носити, але я так плакала, що вихователька врешті віддала мені її. Здумайте тільки! — з наступного вівторка я носитиму її на пальці! Біллі, глянь-но, що там усередині вирізьблено?

— «Д. від К. 1879», — прочитав той.

— Дезі від Карлтона, — Карлтоном звали мого батька. А тепер, Біллі, там треба вирізьбити і наші ініціали.

Мері аж умлівала від захвату.

— Ах, як хороше! — тішилася вона. — «С. від Б. 1907».

Біллі на хвилю замислився.

— Ні, це була б неправда, бо ж не я дарую його Сексон.

— А я знаю, як треба, — сказала Сексон. — Просто «Б. і С.».

— Ні,— похитав головою Біллі,— «С. і Б.», бо ти для мене перша.

— Якщо я перша для тебе, то й ти ж перший для мене. Біллі, любий, хай буде «Б. і С.».

— От, бачиш, — озвалася до Берта Мері,— вона вже й зараз водить його за носа.

Сексон відчула шпильку.

— Хай буде по-твоєму, Біллі,— згодилася вона.

Він пригорнув її до себе.

— Ми ще про це порадимось.

РОЗДІЛ XIV

Сара була консервативна