Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 09 - Джек Лондон

рідним жилося скрутно, а тоді особливо дошкулило. Родичі самі насилу животіли. Кеді — так звали того шинкаря — був солдатом у батьковій роті; він завжди присягався ім’ям капітана Кіта, і тому його самого прозвано Кітом. На війні його поранено… Мій батько не дав хірургам відрізати йому ногу; за це Кеді ціле життя своє був йому вдячний. Готель і шинок давали Кеді чималий прибуток, і я дізналася потім, що він нам багато допомагав, платив лікарям і згодом поховав мою матір поруч із моїм батьком. Мама хотіла, щоб я перебралася жити до дядька Віла; але на той час у Вентурських горах, де містилося його ранчо, трапився якийсь заколот, кількох чоловіків було навіть убито… Ця сварка вибухла через межування землі, чи то через гуртівників якихось, але так чи інак — дядька заарештували, і він просидів довгий час у в’язниці, а коли вийшов на волю, то довідавсь, що адвокати заклали на нього позов і відібрали йому ранчо. Тоді він уже був старий і зруйнований, і його жінка теж занедужала, — тож довелося йому найнятися за пічного сторожа, дістаючи сорок доларів на місяць. Отже, годувати ще й мене йому було несила, і тоді взяв мене в прийми Кеді.

З Кеді був добрий чолов’яга, хоч він і порядкував у шинку. Жінка його була огрядна, вродлива молодиця. Люди казали, що поводилася вона не дуже статечно… Та й пізніше я про це дещо чула. Але до мене вона була дуже добра. Через те мені байдуже до людських теревенів, навіть щоб усе те й було правда. Бо, кажу ж вам, за мене ніхто так не піклувався, як вона. Після смерті Кеді вона зовсім пустилася берега, і я потрапила до сирітського притулку. Там мені жилося не з медом, але перебула я там аж три роки. На той час Том одружився, найнявся на постійну роботу і взяв мене до себе. Відтоді я почала працювати і отак працюю й дотепер.

Вона зажурено глянула в далечінь на луки, і сумний її погляд зупинився на барвистих маках, що мріли вздовж якоїсь огорожі. Біллі, лежачи в тій самій нозі на траві й милуючись м’яким овалом її дівочого личка, неквапливо простяг до неї руку й прошепотів:

— Бідолашне дівчатко!

Його пальці спочутливо стиснули її оголену руку нижче ліктя; і коли вона глянула на нього згори, то побачила, що в очах йому світяться подив і радість.

— Яка у вас прохолодна шкіра, — сказав він. — А в мене вона завжди гаряча. Ось торкніться до моєї руки.

Рука його була тепла й вогка, а на чолі його та на верхній чисто виголеній губі Сексон помітила дрібненькі краплинки поту.

— Ой, ви ж спітніли!

Нахилившись до нього, вона витерла йому своєю хусточкою спочатку губи й чоло, а тоді й долоні.

— Я, мабуть, дихаю через шкіру, — пояснив він. — Мудрагелі в тренувальних таборах та гімнастичних школах запевняють, що це ознака здоров’я. Але сьогодні я чомусь пітнію дужче, ніж звичайно. Дивно, еге ж?

Їй довелося зняти його руку зі своєї, аби витерти її насухо, але, тільки-но вона скінчила, рука його знов опинилася на старому місці.

— Знаєте, від вашої шкіри й справді віє прохолодою, — знову здивувався він. — Вона м’яка, як оксамит, і гладенька, як шовк… така ніжна-ніжна на дотик.

Провівши рукою до ліктя й назад, він спинився на півдорозі. Млосна, знесилена від ранкового сонця, Сексон уся затріпотіла від його дотику; вона сиділа й напівдрімливо думала, що ось тут поруч неї чоловік, якого вона могла б покохати… його руки й усе…

— Ну, я вже забрав з цього місця всю прохолоду. — Він сказав це, не дивлячись на неї, але вона помітила лукаву усмішку в нього на губах. — Отож мені доведеться переїхати на інше.

Пристрасно-ніжно провів він рукою вздовж її руки, а вона, дивлячись униз на його губи, згадала, яке протяжне, млосне тремтіння пойняло її всю, коли вони поцілувалися в перший день знайомства.

— Ну, кажіть далі,— озвався він після хвилин п’яти солодкої мовчанки. — Люблю дивитись на ваші губи, коли ви говорите. Це так дивно, але кожен їхній порух, наче легенький поцілунок…

Сексон до болю хотілося, щоб ця чарівна мить тривала без кінця-краю… А проте вона мовила:

— Якщо я скажу, то, може, вам це не сподобається.

— Скажіть, — наполягав він, — що б ви не сказали, мені все сподобається.

— Гаразд. По-перше, я хочу нарвати собі тих маків, що ростуть отам, коло огорожі. А по-друге, — нам уже час додому.

— Оце мені таки й справді не подобається, — засміявся він. — Але ж з уст ваших злетіло двадцять п’ять поцілунків! Я рахував. А тепер — заспівайте-но «Коли минуть жнива»… І дайте мені вашу другу прохолодну руку, — я потримаю її, поки ви співатимете, а тоді й вирушимо.

Вона заспівала; дивлячися згори, Сексон утопила погляд в очі Біллі, але він їй не в очі дивився, а на вуста. Скінчивши, вона вивільнила свої руки й підвелася. Він хотів був податися до коней, та вона спинила його, простягаючи йому свого жакета. Незважаючи на самостійність, властиву жінкам, що самі на себе заробляють, Сексон мала вроджену потребу бачити уважне до себе ставлення; крім того, вона ще з дитинства пам’ятала розповіді жінок перших американських піонерів про чемність та галантність каліфорнійських кабальєро за часів іспанського панування.

Вечірнє сонце всміхалося до них, коли вони зробили велике коло на південний схід, перебралися через пасмо пагорбів Контра-Кости і довгим схилом повз Редвудський шпиль почали спускатися до Фрутвейла. Під ними аж до самої бухти простяглася розлога рівнина, розкраєна шахматною полів; далі плямами чорніли міста Елмгерст, Сан-Леандро та Гейвордс. Дим з Окленда сірим запиналом заслав червоне на заході небо, а з-за бухти вже мерехтіли перші вогники Сан-Франціско.

Запали сутінки, і Біллі надовго якось дивно замовк. На цілих півгодини він, здавалося, зовсім забув про існування Сексон, і згадав тільки раз, щоб щільніше натягти запону собі та їй на ноги, коли повіяв свіжий вітерець. Уже разів з десять Сексон хотіла спитати: «Про що ви думаєте?», але все стримувала себе. Вона сиділа, притулившись до Біллі. їхні тіла гріли одне одного, і її обгорнуло почуття вдоволення й безмежного спокою.

— Чуєте, Сексон, — раптом запитав він. — Навіщо мені далі критися? Воно в мене крутиться на язиці аж цілісінький день від самого сніданку. А що, якби ми з вами побралися?

Якась невимовна радість окрила їй душу, бо зрозуміла вона, що він каже те серйозно. Проте жіночим інстинктом вона