Шляхом бурхливим, Григорій Олександрович Бабенко

галасом і криком пробіг Гасан-базаром, перелякавши усіх шинкарів та крамарів, бо ті думали, що козаки йдуть розбивати шинки і крамниці, а це таки траплялося, – і опинився коло «грецької» хати, де були московські посли. Велика «грецька» хата самотньо стояла на березі Чортомлика. Під кручею шумів і вирував повіддю каламутний Чортомлик, і криги, сірі й брудні, налазили одна на одну, ламалися й купчилися коло берегів. Двері й віконниці в хаті були щільно зачинені, наче там нікого не було, і тільки дим кучерявився над димарем і показував, що там є люди. Панас, що був у цьому натовпі, підбіг до дверей і постукав держаком шаблі. Хата мовчала.

Ще чоловіка три підскочило до дверей і затарабанили, хто чоботом, хто кулаками.

– Кто там? Чего надобно? – обізвався голос з-за дверей.

Козаки, що стукали в двері, обернулися й подивилися на царевича.

– Скажитє єму, что я трєбую, чтоби вишел тот пьос Щьоголєв Сємьон.

– Гей ти, псяюхо! – застукав у двері шаблею Панас. – Царевич каже, щоб вийшов той… Як його?.. Щоголь!..

– Кто спрашиваєт і для какого дєла Сємьона Щьоголєва? – обізвався голос Чадуєва.

– А ну-ка, іди ко мнє! – крикнув царевич. Він стояв, розхриставши жупан, насунувши шапку набакир, взявшись у боки.

– А ти кто такой? Что за чєловєк? – знову почувся голос з-за дверей.

Царевич випростався і розставив ноги «іжицею».

– Я-то? Царєвіч Сімєон Алєксєєевіч!

Двері одчинилися і з них виглянуло бородате обличчя боярина.

– Вона! Царєвіч Сімєон! Страшноє і вєлікоє імя вспомінаєш ти і прєславного монарха імєнєм називаєшся, что і разум чєловєчєскій нє вмєстіт. Царєвіч! Іш ти какой! Царєвічі по лугам і стєпям так ходіть нє ізволят. Какой ти царєвіч? Сатанін ти, учєнік ти Стєнькін, плут і обманщік!..

Ніколи ще не чув Дорош такої віртуозної лайки, що нею покрив царевич бородатого боярина. Лаятися добре вміли й запорожці і були в цьому ділі не абиякі митці, але лайка їхня була одноманітна, тьмяна й невиразна, порівняно з цим каскадом лихослів’я, що звалився на голову московського посла. Писар, що приплентався вкупі з іншими до польської хати і стояв тепер поруч царевича, тільки крутонув п’яною головою, слухаючи його, і сказав:

– Ну-ну… й лається, суче кацапча!

А про інших запорожців і казати нема чого: вони були вражені, приглушені і одночасно з цим захоплені цею художньою лайкою.

– Я тєбя устрою! – нарешті крикнув царевич і, вихопивши шаблю, кинувся до боярина. Раптом з дверей висунулося дуло рушниці.

– Убю! – заревів боярин.

Натовп подався трохи назад. Писар ухопив упоперек царевича, відтягнув його набік і сховався з ним за якусь бочку, що невідомо для чого стояла надворі. Але це було тільки на хвилину.

– Та що ми перелякалися цього старого цапа! – крикнув Панас. – Шаблями бояр!

Натовп кинувся до дверей, але боярин встиг зачинити двері й засунути їх на засув. Деякий час запорожці намагалися зламати двері, напираючи на них плечима, били чобітьми й шаблями, але двері були міцні й не піддавалися.

– Розбирай покрівлю! – гукнув хтось.

Згодом чоловік десять молодців були вже на хаті й розкидали очерет так, що з хати піднялася курява, наче хто підпалив її з чотирьох кутків. Тугенько прийшлося б боярам, коли б козаки добралися до них у хаті.

– Стойтє, православниє! – закричав Чадуєв. – Нє губітє хрісті-анскіє души хоть на радє.

Він одчинив двері й став на порозі.

– Бий його! – заревів натовп.

– Лупі його! – тонким, як у малого цуценяти, голосом, що йому наступили на хвіст, заверещав царевич. – Бєй єго, старого пса!

– Кого убіть хотітє? Посла царского? – закричав Чадуєв. В руках він тримав якусь грамоту з печаттю, що звішувалася на мотузці й теліпалася в повітрі.

– Вот она, грамота царская! Нє поднімайтє рук на послов цар-скіх… Подождітє, пока рада рєшит дєла наші.

– Стривай, хлопці! – закричав писар, що раптом зробивсь тверезий, бачачи, до чого дійшло діло, – царська грамота! Треба почекати до ради! Хай товариство скаже своє слово!

Дехто з тверезіших козаків підтримав писаря і на цей раз обійшлося без убивства.

– Ну, добре! – сказав Панас, що більш за інших хотів трусонути бояр, – почекаємо до ради. Тільки коло них треба добре вартувати, бо ці москалі вміють з рук випорскувати.

Дорош укупі з іншими задоволений пішов додому. Хлопці жваво й палко обговорювали події минулого дня і кожний з них у душі своїй вирішив, що день цей пройшов зовсім нескучно.

Дорош довго пам’ятав раду, що скликали з приводу приїзду царських послів. Він стояв у перших рядах запорозького кола і все чув і бачив.

На раду бояри прийшли вже тоді, як зібралося усе товариство. Один з бояр з зеленкувато-сивою бородою тримав царську грамоту з печаттю. Коли він балакав, борода йому тряслася і слова вилітали з рота, наче шматки чогось важкого й тягучого. Дорошеві здавалося, що велика борода заважає йому говорити, бо старому важко підіймати її щелепами. Балакав боярин не зовсім зрозуміло для хлопця, але все ж можна було зрозуміти, що спочатку він гладив козаків по головці, кажучи, що вони добре роблять, що б’ють бусурменів-татар, і це козакам було приємно чути. Але потім старий заспівав іншої пісні, почав казати про те, що козаки не завжди додержують своїх обіцянок, не йдуть війною проти ворогів царя московського, підтримують ворога царського – «гєтманішку Пєтрушку Дорошенка», – і це вже зовсім неприємно було чути козакам, що заворушилися й загули, як бджоли.

– І сєйчас нєдоброє дєло сдєлалі ви: прінялі і схоронілі у сєбя вора, что видайот сєбя за сина самодєржца всєя Русі вєлікой і малия вєлікого государя московского Алєксєя Міхайловича. А істинний син царя Сімєон в малих лєтах єщьо прєставілся, а тот вор і самозванєц. А в етой грамотє царской, – розгорнув він грамоту, – обо всьом етом пропісано і рукою царскою подпісано і пєчатью скрєплєно.

Він передав згорток кошовому отаманові, а той передав його військовому писареві і сказав:

– Читай!

Писар зняв шапку і кошовий і все товариство познімало шапки, слухаючи царську грамоту. А в грамоті царській було те саме, про що казав і боярин, себто парубок зовсім не царенко, а самозванець і брехун, і що його треба схопити, віддати боярам і під вартою запровадити аж до самої Москви.

Дорош дивився на Сірка, поки читано цю грамоту. Люте було обличчя в старого отамана, що перекривився, наче розкусив зелену кислицю. Раптом він випростався, надів шапку і глянув круг себе. Коли