Шляхом бурхливим, Григорій Олександрович Бабенко

Побалакавши з кошовим, бояри звернули до Чортомлика й спинилися коло великої хати, що називалась чомусь «грецька».

Коли Дорош повернувся із школи до куреня обідати, він помітив, що за столом не було Глека і ще декого з старих козаків: всі вони були в Сірка в курені і гуляли з боярами, яких Сірко запросив на обід до себе. Пообідавши, хлопець вийшов на майдан. Там майже нікого не було з козаків, тільки коло Сіркового куреня стояв натовп підлітків та молодих запорожців і заглядав у вікна й двері куреня. Дорош протискався крізь натовп. Нелегко було це зробити і немало покуштував хлопець стусанів від товаришів, поки добрався до дверей, але він все ж зробив це і заглянув у курінь. За великими довгими столами сиділи курінні отамани і січові діди у своїх кращих вбраннях; увесь курінь червонів кармазинами; тільки Глек, що більш, ніж інші, ненавидів бояр, навмисне прийшов сюди у замурзаному й латаному жупані.

Він сидів недалеко від дверей, а на покуті сиділи два боярина – чорний та сивий – і коло їх кошовий Сірко. Мабуть, немало вже вихилили кухликів та михайликів з горілкою й медами, бо обличчя кошового й козаків почервоніли й спітніли і балачки голосно лунали з одного кутка куреня в інший. Але бояри були тверезі. Вони, випроставшись, сиділи під образами, майже нічого не пили, мовчали й слухали. Недалеко від них сиділа купка козацької старшини з Гетьманщини. Ці вже добре ковтнули пінної, особливо гетьманський посол Зуб, що приїхав укупі з боярами: очі в нього були маненькі й замаслені, він мружився, як кіт, що тільки-но вилизав у льоху глечик сметани.

Коли гомін розмови трохи потихшав, до хлопця долетів різкий старечий голос Сірків. Він балакав голосно, стукав по столі кулаком, показував пальцем то на стелю, то на ікони, а бояри спокійно слухали його, мовчали і тільки смикали свої бороди: один – чорну, другий сиву.

«Чого це так розприндився старий?» – подумав Дорош, розглядаючи отамана.

Сива чуприна Сіркова теліпалась туди й сюди, коли старий хитав головою, і він чомусь нагадав хлопцеві зінське щеня, що злісно підскакує, коли його витягнути батогом.

– А воєвода ваш – Ромодан! – кричав Сірко. – Я до його з щирим серцем віз Танмам-бега-мурзу, що взяв у полон коло броду на Куяльнику, а він, сучий син, звелів полтавському воєводі зрадниць-ки захопити мене, як злочинця якого або злодія, і відправив до Москви. А цар мене, старого кошового запорозького, загнав аж до Тобольську! Така правда ваша московська!

– Ну, что вспомінать староє, – сказав сивобородий боярин, погладжуючи бороду, – поміловал же тєбя государь, отпустіл і віни твоі снял.

– Які вини? Чим я був винний перед царем? Що ворогів християнських – татар – завжди бив, як і тепер б’ю?

– Біть-то ти біл, слова нєт, да нє всєгда воврємя. Да, нє об атом сєйчас рєчь, то дєло прошлоє. Ти вот что лучше скажи, Іван Дмітріч: зачєм схороніл у сєбя вора, пріспєшніка Стєнькінова, что видайот сєбя за государєва сина?

Сірко похмурив брови й похнюпився.

– Нє доброє дєло дєлаєш. В вєліком отвєтє будєш пєрєд госу-дарєм.

Сірко раптом випростався, очі йому загорілися лютим вогнем.

– Що ти мене лякаєш своїм государем? – крикнув він і від голосу його, як і тоді в степу, коли він узнав, що табір облягає орда, здригнулися й заворушилися отамани. Йому, сп’янілому, вже хотілося сказати всю правду про царя московського, про бояр, про те, що він переніс у засланні в далекому Сибіру, про те, як знущалися над старим москалі, що везли його, закутого в кайдани, довгими сибірськими шляхами, – і він сказав би все це, але раптом почув, що хтось наступив і придавив йому чоботом ногу. Він перервав промову, висмикнув ногу з-під чужого чобота і здивовано глянув на свого сусіду – військового писаря. Але той, наче це зовсім не він придушив отаманову ногу, тихенько сидів собі на лаві й смоктав якусь кістку. Тільки очі йому лукаво виблискували з-під чорних брів.

Сірко схаменувся. Він раптом зрозумів, що хоч цар і далеко, але руки в нього довгі, і вже значно тихше додав:

– Що ти мене лякаєш царем? Може, цар буде ще вдячний мені за те, що я заховав від вас, бояр, царського сина. Він на духу признався попові, що є дійсно царевич і знаки царські має на грудях.

Чорний боярин завовтузився на лаві, а сивий почервонів, смикнув і крутонув свою бороду так, що вона стала як кінський хвіст, і крикнув:

– Врьот он, твой мальчішка!.. Вор он і обманщік, сатанін он і богоотступнік… Вора Стєнькі учєнік, а нє син царскій… А ти смотрі, кошевой: нє отдаш нам вора – худо тєбє будєт да і Сєчі вашей нє сладко придьотся. За такіє дєла царь нє мілуєт. Лучше волєй отдай вора.

– Цього не буде! – крикнув, стукнувши кулаком по столі, Сірко. – Цього не буде й не бувало ніколи, щоб Січ віддала на поталу того, хто шукає притулку в Січі… Як, панове отамани?

А очі отаманів давно горіли вовчим огнем, коли вони слухали боярські балачки, і Дорошеві здалося, що крикни тільки одне слово кошовий, і вони розірвуть бояр на шматки.

– Не буде цього! – відгукнувсь Глек – Знаємо ми вашу боярську правду: вам тільки б людей у колодки забивати!

– Не буде цього! – загуло отамання.

Сулії й пляшки затанцювали на столі, шаблі забряжчали у піхвах, зчинився такий гармидер і шум, що Дорош, бачачи, що діло доходить до шабель, шмигонув назад, продерся крізь натовп і опинився на майдані.

Але до шабель діло не дійшло, бо трохи згодом бояри вийшли з куреня і в супроводі гетьманських козаків і кошового з деякими отаманами пішли по майдані. Кошовий провів їх до воріт фортеці і повернувся до свого куреня. Згодом з церкви, де він, мабуть, ховався, вийшов царенко зі своїми донцями, що підійшли до нього, і зайшов у курінь до Сірка.

Цілий день пиячив Сірко з царевичем та отаманням, і пиячив, мабуть, добре, бо надвечір натовп п’яних козаків з царевичем на чолі, голосно балакаючи й розмахуючи руками, вийшов з фортеці і пішов до «грецької» хати. До натовпу пристала велика зграя хлопців і з ними Дорош. Йому кортіло подивитися, що з того буде. Натовп з