Шляхом бурхливим, Григорій Олександрович Бабенко
Коли кухар подав тетерю, царенко покуштував трохи і поклав ложку коло себе. Дорошеві здалося, що він хотів показати цим, що тетеря дуже проста для царевича їжа. Але коли принесли печеного коропа, він ухопив добрий кусень і став їсти так, що аж за вухами лящало.
«Оце вже, мабуть, царська їжа!» – подумав Дорош.
Од горілки він не відмовився, і хлопець бачив – він добре похилив один за одним два корячки пінної. Козаки ще не скінчили обідати, як парубок гордовито підвів голову і сказав:
– Вот что, моі славниє запорожскіє казакі! Пріщол я к вам в Сєчь іскать правди і пріюта! Пріютітє, укройтє мєня от врагов моіх, а за мной служба нє пропадьот.
Балакав він складно й без перепочинку і все поглядав на одного з козаків, що прийшов разом з ним. Дорош тільки дивувався, де беруться слова у цього царевича.
– Нє по нраву прішолся я боярам московскім. Жизні мнє не давал дєд мой Мілославскій. Раз на прійомє інозємних послов вмєшал-ся я в разговор іхний. Нє понравілось ето бояріну Мілославскому і вєлєл он мнє, царєвічу, как холопу какому, замолчать. Не стєрпєл я обіди, ударіл старого пса… і вот схватілі мєня, отправілі в края даль-ніє, к морю студьоному, в монастирь Соловєцкій. Там я і со Стєпа-ном Разіним спознался, і тайно к нєму пєрєшол, і до тєх пор, пока он нє бил взят, я при ньом состоял, а потом с казакамі на Хвальшскоє морє ходіл і стругі гулящім нанімал. Послє того на Дон пєрєшол. А тєпєрь хочу в Кієв і к польскому королю єхать. А пока, казакі запорожскіє, спрячьтє мєня, нє видавайтє врагам моім лютим, а я вас і всьо войско запорожскоє нє забуду своімі мілостямі.
Він балакав, наче книжку читав, а козаки сиділи мовчки, їли рибу й випльовували кістки під стіл.
– Что ж молчітє? Аль нє по нраву рєчь моя прішла вам, алі нє хотітє пожалєть мєня, царєвіча нєудачлівого?
Всі подивилися на курінного, що заступив Глека під час походу. Бачачи, що на нього дивиться парубок і всі козаки і чекають відповіді, той одкашлянувся, витер вуса й сказав;
– Це діло кошового й товариства! Ось повернеться Сірко з походу, дасть тобі пораду і розбере, чи ти царенко, чи може зайда який, а ми тут, у Січі, всяких людей бачили!
З того часу парубок став жити в Січі з запорожцями, чекаючи, поки прийде Сірко з походу. Спочатку Дорош та хлопці дуже цікавилися цим царевичем, і коли він проходив повз них, вони переглядалися й шепотіли:
– Дивись, дивись! Царенко! Царенко йде!
Але потім звикли до нього так, що навіть один підліток, що його якось зачепив царевич, так розлютувався, що ледве не набив цьому царевичеві морди.
Нарешті військо з великою здобиччю повернулося з походу. Знову палили січові гармати, знову висипало козацтво й жебрацтво назустріч, знову військо молилося, ділило здобич, пиячило й гуляло. Козаки хвалилися, що Сірко спалив Тягиню і пройшов, руйнуючи все, увесь Буджак, аж до Білгорода.
Коли одгуляло товариство, Сірко взявся до царевича. Дорош бачив, як царенка щодня викликав до себе кошовий, довго балакав з ним, і парубок ходив то смутний, тихий, то веселий і тоді багато балакав із своїми донськими козаками. І не можна було зрозуміти, чи вважає кошовий цього парубка за зайду й брехуна, чи за дійсного сина царя московського.
Глек повернувся з походу живий і здоровий і з ним холоп, що теж був у поході. Холопа не можна було пізнати: він став гладкий, запустив чуба і виглядав справжнім запорожцем. Дорош якось побалакав з Глеком і запитав його, чи скоро той вирядить його додому, у Харків, але Глек сказав, що про це тепер не можна балакати, бо товариство чайками йде у морський похід.
Дорош розсердився.
– Нечиста сила несе вас у цей похід. Вже осінь!
Глек засміявся.
– Там тепло… Аби Дніпро не став, як повертатимемось додому.
І дійсно, ледве одгуляло товариство після походу на буджацьких татар, як непосидюча натура Сірка знову потягла козаків, на цей раз чайками, у Чорне море.
Промайнула осінь, зима. Напровесні пройшла чутка поміж запорожцями, що до Січі їдуть посланці царя московського, щоб захопити парубка, бо він не царевич, а самозванець.
Сірко, що повернувся з морського походу ще до того, як став Дніпро, знову взявся до парубка. Він навіть підбив попа, щоб той на сповіді допитався у нього, чи дійсно він царевич, але цей царенко не такий вже був дурний, щоб спійматися на цю вудку. На сповіді він твердо стояв на тому, що є дійсно син царя московського. Про це Дорош дізнався далеко пізніш, коли царевича вже не було в Січі. По куренях тільки й балачок було про те, чи це справді царевич, чи ні, а Дорош не розумів, чому це питання так хвилює запорожців.
Коли вже річками пішла крига, до Січі дійсно приїхали два московські бояри Чадуєв та Щоголів. Назустріч їм виїхав кошовий з отаманням. Січові гармати ревли одна по одній, і вся фортеця курилася від порохового диму. Де був у цей час царевич, Дорош не знав, але парубка не видно було ні в натовпі, що висипав подивитися на бояр, ні в фортеці. Один з бояр був з кучерявою бородою й чорним волоссям, що вибивалося з-під високої, наче попівська камилавка, шапки; другий – худий, високий, з зеленкуватого кольору бородою. Цю бороду він іноді забирав у ліву руку і тоді вона скидалася на кінський хвіст. На боярах були шуби з високими комірами, що доходили майже до половини шапок іззаду, з такими довгими рукавами, що вони, коли бояри йшли пішки, мало не волочилися по землі. Обличчя у бояр були поважні й величні; вони не розглядались круг себе, а дивилися поперед себе, наче навколо не було нічого, на чому варт спинити боярський погляд. Ззаду їх їхав почет з дітей боярських та ватага гетьманських козаків.
– Ач, набундючилися, – сказав Ґуля, що стояв коло Дороша, – так це ж тільки бояри, а який мусить бути сам цар московський?
– Цар! – злісно одізвався Глек, що з ненавистю дивився на бояр, бо вони нагадали йому харківського піддячого та колодки, – хіба простій людині можна дивитися на царя? Або він гляне на тебе? Та ти для нього все одно, як комаха яка або сміття. От на дибу