Вовк-тотем - Цзян Жун

— Нічого, в мене дух міцний, коли в школі тоді була бійка, з п’яти хлопців з нашої 1-ї групи чотирьох було поранено, і тільки я залишився неушкодженим. Чому ми наперед повинні всього боятися? От через таких ханьців, як ти, кочовики й завойовували завжди Серединну рівнину. Лхамжав завжди каже, що я — травоїдний баран, а він — вовк-м’ясоїд. Якщо ж ми самотужки випатраємо вовче лігво, то подивимось, чи зможе він ще так казати. Нехай мені й очі видеруть, але я виграю цю суперечку!

— От і добре! Домовились? Тільки потім не передумай!

Ян Ке гепнув чайним кухлем по столі й вигукнув:

— Гей, ти кажи, коли йдемо! І чим швидше підемо, тим краще! А то якщо запізнимося, Комітет пасовища змусить нас заганяти вовків. Але мені дуже хочеться взяти участь у колективних ловах на вовків.

Чень Чжень підвівся й сказав:

— Ну тоді поїмо й підемо, спочатку розвідаємо ситуацію.

— Ех, знову доведеться Ґомбо пасти овець замість вас двох, а нашу юрту знову позбавлять кількох трудових одиниць, — пробурчав Ґао Цзяньчжун.

На це Ян Ке уїдливо сказав:

— А ти згадай, скільки трудових одиниць ми з Ченем заробили, коли притягли цілий віз дзеренів! На кілька місяців уперед! І що за людина — тільки збитки рахує, а прибутків не бачить. Аж нецікаво!

Чень Чжень і Ян Ке пішли готувати сідла, коли до їхньої юрти прискакав Баяр на великому рудому коні передати, що дідусь просить Ченя Чженя прийти до нього. Чень Чжень сказав:

— Якщо Батько послав по мене, отже, щось термінове.

Ян Ке додав:

— І не виключено, що стосується облави на вовків. Тож іди швидше, якраз попитаєш у Старого науки про те, як витягати вовчих цуценят.

Чень Чжень відразу ж скочив на коня. Баяр же, оскільки був ще невисокий на зріст, не міг заскочити в сідло із землі, і Ян Ке запропонував підсадити його, однак малий хотів усе робити сам: він притяг свого коня ближче до воза, заліз на його голоблю, дотягся звідти до стремена й заскочив у сідло. Після цього вони вдвох з Ченем Чженем помчали до юрти Старого Біліґа.

У часи імператора династії Східна Хань Мін-ді, племена Білих вовків та Паньму, що мешкали на захід від повіту Веньшань, нараховували близько 1 млн 300 тис. дворів, у них проживало більше 3 млн населення, які самі побажали бути підлеглими імператора. Вони склали пісню в трьох частинах, яку піднесли ханському імператорові. Вона називалася «Пісня про білого вовка». У ній докладно розповідалось про «Князя Білого Вовка… який хотів стати людиною і повернутись на шлях істини».

Чень Чжень ще не встиг спішитися, як відчув густий запах сирого м’яса, однак не баранини. Це видалося йому дуже дивним, тож він швидше зіскочив з коня й побіг до юрти. Аж Біліґ поспішив стримати його окриком:

— Тихіше, тихіше!

Похопившись, Чень Чжень помітив, що килими на підлозі з трьох боків юрти — на півночі, сході й заході — скатали, натомість розстелили там широкий шмат повсті, а зверху нього — шкуру лошати, на якій розставили сім-вісім сталевих вовчих капканів. На центральній печі в юрті стояв великий казан, з якого виривався пар і йшов той самий неприємний м’ясний запах, а всередині клекотав якийсь чорний і жирний бульйон. Ґасмаа, обличчя якої було вкрите попелом і струмками поту, сиділа навпочіпках біля печі й підкидала у вогонь кізяк, щоб краще горіло. Її п’ятирічна донька Цецеґе гралась зробленими з овечих кісток фішками, яких мала шість-сім штук. Бат сидів осібно й витирав вовчі капкани, він поки що вдома заліковував рани, бо на його обличчі ще не скрізь наросла шкіра. Біліґ з дружиною також натирали капкани.

Чень Чжень так і не зрозумів, що ж це таке вариться в казані. Старий звільнив трохи місця поруч і запропонував Ченю сісти.

Чень Чжень, надумавши покепкувати зі Старого, запитав:

— Що це ви таке варите? Чи не вовчого капкана надумали скуштувати? Міцні ж у вас зуби!

Старий, примружившись, відповів:

— Ти наполовину вгадав — я дійсно варю вовчий капкан. Однак мої зуби вже нікуди не годяться, а от у капкана вони міцні. Подивись ось хоч і цей… Бачиш, у нього повен рот сталевих зубів?

— Навіщо це вам потрібно? — здивовано запитав Чень Чжень.

— Щоб упіймати вовка! — Біліґ, указуючи на казан, сказав: — Ось я тебе перевірю: ти можеш визначити за запахом, що це за м’ясо?

Чень Чжень похитав головою. Тоді Старий, показуючи на миску м’яса поряд із піччю, сказав:

— Це — конятина. Я приніс її тоді з болота. Спочатку зваримо з конятини суп, а потім у ньому зваримо капкан, і знаєш навіщо? Щоб виварити з капкана запах металу.

Чень Чжень відразу зметикував і зацікавився:

— Ну, цього разу вовк точно потрапить у капкан. Все-таки вовкам не перемогти людей!

— Якщо так вважатимеш, то вовків не переможеш. У вовка нюх набагато гостріший, ніж