Месопотамія - Сергій Вікторович Жадан

— Звідси? — кивнув він головою на вікна вгорі.

— Ну, — погодився я.

— Давно тут живеш?

— Недавно, — чесно відповів я.

— Чорного знаєш?

Я завагався. Хто вони? — подумав. — Що їм говорити? Чорного я знав. І він мене теж знав. Але я не знав, добре це чи погано. Вирішив говорити як є.

— Знаю, — сказав.

— Знаєш, де він? — старший підійшов до мене зовсім близько й притишив голос.

— Та звідки? — здивувався я.

— Точно? — перепитав старший, упритул наблизивши до мене своє обличчя. Пахло від нього бензином.

— Точно, — я намагався не відводити погляду.

— Ну ладно, — так само тихо сказав старший, — дізнаєшся — скажи.

— А ви хто? — не втримався я.

Старший на мить відсахнувся й подивився на мене, не приховуючи здивування. Потім знову нахилився й тихо заговорив. Майже зашепотів. Я ловив якісь його слова, інші натомість безнадійно пролітали повз мене. Перепитувати я не наважувався, слухав те, що міг почути, дивуючись і запам'ятовуючи. Бо говорив він речі важливі. Настільки важливі, що мені й чути їх було не обов'язково — я й так усе це знав.

— Ми митарі, — сказав старший. — Митарі й сторожа. Ми збираємо данину з тих, хто винен, збираємо її для того, аби в усьому була рівновага. Ми забираємо зайве й повертаємо те, чого не стає. Ми полюємо на винних і підтримуємо боязких. Ми отримуємо мито з ощадливих і щедрих, з легковірних і підступних, ми збираємо його в горішньому місті й бідних кварталах за рікою. Ми беремо з підприємців та банкірів поважні щомісячні суми, але не гребуємо й мідяками робітників, чоботарів і перекупників. Ми складаємо монету до монети, банкноту до банкноти, ми фіксуємо кожен грошовий переказ і зберігаємо кожну фінансову розписку. Оскільки знаємо: ніщо не може залишатись несплаченим, не можна лишати по собі в цьому житті жодних боргів, не можна йти з цього життя боржником. Маєш повернути все, що тобі не належить, маєш розрахуватися за все, що отримав. Але ми збираємо не лише гроші й коштовності. Щомісяця ми збираємо несплачену злість, збираємо лють і запеклість, збираємо сміливість і застигле почуття помсти. А головне — ми збираємо всю несплачену любов цього міста, всю до крихти, всю до останнього подиху. Ми всі тут, у цьому місті, і є за великим рахунком митарями любові. Ми збираємо її щоранку, ми відшукуємо її щовечора, ми знаходимо її щоночі. Тому що не може бути любові несплаченої, любові, залишеної при собі, тому що вся любов належить цьому місту, тому що місто тримається цією любов'ю, наповнюється нею, ніби дощем восени, гріється нею, мов кам'яним вугіллям узимку. Без неї, без цієї любові, місто просто помре від холоду й спраги, його покинуть останні мешканці, вони вийдуть із нього, наче з лабіринту, не в змозі далі блукати цими вулицями й закутками без жодної мети. Тому — що б не сталося, що би з нами всіма не відбулося, які б скрутні часи нам не випало переживати, які б негоди не спали на наші дахи — ми вперто й наполегливо збираємо це велике невидиме мито, добираємо його атом до атома, подих до подиху, смерть до смерті. Знаходячи спільну мову з тими, хто нічого не приховує. Переконуючи тих, хто нам не довіряє. Знищуючи тих, хто стоїть нам на заваді. Так і передай Чорному, — старший повільно відвів голову, відступив убік, повернувся до своїх, щось їм сказав, повернувся, рушив до ріки. Решта рушила за ним. Залишились бензинові плями, у яких відбивалося вигоріле небо серпня.

За тиждень вона переїхала до мене. Речей не брала, сказала, що взагалі не певна, чи в нас щось вийде. У нас вийшло. Але за пару місяців вона влаштувала грандіозну сварку. Усе як завжди — вогонь виник нізвідки, але зжер усе, випалюючи наші спогади, мов кораблі в порту. Вона довго кричала та ображалась. Я теж ображався, але радше на себе самого. Ідучи, вона сказала, що змінить номер телефону, аби я не дзвонив. Я просив не робити цього, пообіцяв не дзвонити. Але надвечір зателефонував, перевірив. Вона справді змінила номер. Ну й добре, думав я, далі злостячись на самого себе, добре, що я для неї помер, добре, що все це сталося так швидко, добре, що не було всієї цієї тяганини зі з'ясовуванням стосунків. Дуже добре, думав я, дуже добре. Хоча що доброго, коли подумати?

За місяць вона повернулась. А взимку знову пішла. Цього разу попросила дати їй час на роздуми. Під час роздумів несподівано вийшла заміж. Зі мною, ясна річ, стосунків не переривала. Я почав ревнувати її до її ж чоловіка. Навіщо він тобі? — питав. — Для чого ти його тримаєш? Ти ж просто мучиш його. Вона погоджувалась, але, ясна річ, розлучитись із ним не могла. Та він би й сам не пішов. Я хотів із ним поговорити. Вона забороняла, влаштовувала істерики, говорила, що покінчить із собою, якщо він про мене дізнається. Ясна річ, обіцяла, що все владнає, обіцяла, що все буде добре. Навесні з чоловіком розлучилась. Навіщо ти взагалі з ним одружувалась? — питав я. Вона пояснювала, говорила щось про борги, які потрібно повертати тим, хто нас любить, про любов, яка рухає нами всіма, про сплату й розрахунки, чесність і справедливість. Я розумів, що вона й далі з ним бачиться, мені про це, ясна річ, не говорячи. Так почалося літо. У червні вона сказала, що завагітніла. Ясна річ, не від мене. Ясна річ, не від нього.

Боб

«Америка видається мені країною дійсно рівних можливостей, — повідомляв Боб Кошкін, пишучи короткі, проте місткі електронні листи рідним та близьким. — Основу цієї рівності я вбачаю в надійності конституційних норм і сталості демократичних засад. Я вірю в життєвість та гнучкість американської ліберальної системи, бачу майбутнє за виробленими нею принципами взаємодії великого капіталу з державними механізмами фінансового регулювання. Єдине, що викликає в мене певні застереження, та навіть не застереження: єдине, що мене по-справжньому вбиває, — це кількість тут негрів».

Два місяці тому, на початку літа, він висадився на летовищі Джона Кеннеді й рушив уперед, почуваючись так, як, мабуть, почувався свого часу Колумб: хитавиця ще не відпустила, думка про океан викликала спазми, проте під ногами лежала Америка й час було братися до її підкорення та окультурення. Діставшись міста, Боб видзвонив колишнього однокласника, що вже з добрий десяток років топтав ряст на Іст-Віллідж. Однокласник прибув на зустріч за півгодини просто