Месопотамія - Сергій Вікторович Жадан
Ніч вона просиділа на балконі. Я приносив їй чай, приносив заспокійливе, приносив вино, приносив сигарети. Вона дякувала, намертво вхопившись пальцями в огорожу балкона. Я хотів розчепити їх і покласти її спати, проте спробуй розчепити пальці жінки, яка ризикує втратити все. Приніс плед, накинув їй на плечі, сів поруч, рахував до ранку метеорити. Нарахував два.
Наступного ранку, о восьмій, зателефонував лікар. Заспокоїв, сказав, що ситуація нормалізувалася, попросив докупити ліків. Я запропонував їй лишитись удома, пообіцяв сам усе зробити. Вона, звісно, відмовилась.
Третій день на ногах давався важко. Але чим далі, тим менше шансів у мене було від усього цього відмовитись. Півдня ми ганяли аптечними складами й кіосками, інші півдня вона простояла під дверима відділення. Додому ми потрапили десь опівночі. У неї знову були ніжні глибокі кола під очима від сліз та недосипання. У мене починались галюцинації.
— Давай спати, — сказав я їй.
— Ти йди, — сказала вона, — спи. Я все одно не зможу. Стільки всього сталося останнім часом.
— Ну, тоді я з тобою посиджу, — найбільше мені не хотілося лишати її саму на балконі. — Розкажи що-небудь. Що там у тебе із заочним?
— Усе добре, — відповіла вона тихо.
— Хто ти тепер за освітою? — запитав я.
— Податківець, — відповіла вона автоматично.
— З тебе вийде добрий податківець, — запевнив я її. — А чим узагалі займаються податківці?
— Збирають податки, — відповіла вона й простягла мені руку.
І потім з'являється це відчуття втраченого часу. Виростає в тобі, як риф, стає поперек горла, мучить, виснажує. Я познайомився з нею десять років тому, — думав я, коли вона востаннє скрикнула й затихла, дивлячись на мене в темряві, мовби перепитуючи, чи нікому я, бува, не розповім тепер про справжній колір її волосся, Про його крихкість і посіченість, чи не почну я хвалитись перед друзями та знайомими, що бачив її відвертою, чи не буду я потім нагадувати їй усі її вигуки й стогони, усю її грубість та ніжність, усі вигини й гострі виступи під її шкірою. Десять років тому їй було двадцять, вона ще нічого не вміла, але вона легко вчилась і ретельно повторювала домашні завдання. Де був я увесь цей час? Чим таким важливим я займався? Чому я не дізнався нічого про її звички та поведінку ще тоді — десять років тому? Чому я лише тепер побачив, як вона рвучко прибирає волосся, відвертаючись до вікна, як вона ранить нігтями власні долоні, коли хоче стриматись і не видати себе, чому лише тепер я довідався, що вона любить розмовляти в темряві, говорити, реагуючи на голоси й теплий рух у сутінках, чому я стільки часу не знаходив у собі сили піймати її, примусити її лишитись, примусити її робити те, що їй подобається? Десять років — час, достатній, аби все забути й вигадати знову, аби розкласти небо на частини й спробувати зібрати його ще раз, ані на мить не сумніваючись в успіху власної затії. Що сталося з усім тим часом, що минув, на що його було використано? Що сталося з нами за весь цей час? Я розглядав зблизька тонкі зморшки під її очима. Такі зморшки обов'язково з'являються в людей, які багато сміються. Які сміються багато й довго, — додав я від себе. Її обличчя набуло певної гостроти й дорослості, вона майже припинила користуватись косметикою, хоча все одно здавалося, ніби вона постійно фарбується. Можливо, через виразні очі, можливо, через тьмяність шкіри, що не ставала молодшою. Її ключиці були так само гострі, нігті були так само пощерблені в щоденних сутичках, коліна були в подряпинах, литки були в синцях, нагадувала вона циркову гімнастку, що останні десять років літала в повітрі, б'ючись і хапаючись за згустки й розлами наелектризованої порожнечі. Коли втомлювалась, просила принести води. Голос її пересихав, шепотіла вона хрипко, проте ледь чутно, ніби боячись розбудити ще когось, хто спав о цій порі. Змочувала губи, втішено переводила дихання й знову шукала мене серед перемотаних мокрих простирадл. О четвертій ранку, виговорившись і заспокоївшись, почала засинати. Говорила крізь сон, згадувала якісь імена, вказувала на тонкі шрами на шиї, дістала цигарку, попросила вогню, так і заснула. Я обережно вийняв у неї з пальців сигарету, поклав поруч із ліжком, на стілець, де бовтався її дитячий бюстгальтер і лежали мої невикористані презервативи. Подумав, поклав поруч запальничку. Розбереться зранку, — подумав. Третя ніч без сну робила речі прозорими, а сутінь — живою. Серце поспішало так, наче боялося спізнитись на потяг. Воно рвалось уперед, мов пес, якого довго тримали на ланцюгу. Тілом, від лівої легені до правої, прокочувалися солоні хвилі, глухо б’ючи по обшивці й незадоволено відкочуючись назад. Іноді в темряві спалахували іскри, іноді пролітали вогняні жуки. Потрібно було йти відсипатись. Я зібрав свої речі, у коридорі, як зумів, одягнувся, знайшов кросівки, вийшов на сходи. У під'їзді було світло й лунко, ніби в шахті, з якої вибрали вугілля, а наповнили натомість склом і сонячним пилом. За вікнами починався сухий серпневий ранок. Я рушив униз, рахуючи сходинки, збиваючись із ліку й рахуючи знову. Унизу, за дверима, на вулиці, почув якийсь рух. Пси, — подумав, — це вуличні пси чекають на мене, аби перегризти мені горлянку за всіх, кого я в цьому житті образив. Зупинився, зважився, штовхнув двері ногою. Вони зі скрипом розчахнулися. Світло вдарило мені в очі. Так, наче я вийшов із лабіринту, яким блукав останні десять років.
Було їх багато. Я навіть не бачив тих, що стояли позаду. Але відчував їхнє тепло, від якого ніздрі й горлянка бралися кригою. З півсотні їх було напевне, а то й більше — очі ще не звикли до яскравого ранкового світла, обриси їхні чорно застигали, ніби вирізані зі старого заліза. Одягнені були по-вуличному, всім років по двадцять-тридцять, коротке волосся, зручне спортивне взуття, легкі куртки з капюшонами, темні широкі тренувальні штани. Стояли нерухомо, чекаючи, очевидно, на мою появу. Піймали, — подумав я й притулився спиною до цегляної стіни.
Усі пильно розглядали мене, дивилися мені в очі, ловили мої панічні рухи. Нарешті
