повернулись усередину. Наказали вийняти все з кишень. Я неохоче погодився. Вона стояла поруч і уважно слідкувала за моїми рухами, наче боялася щось пропустити й не зрозуміти. Їй було доволі холодно в її футболці й мокрих після нічного дощу кедах, вона охопила себе руками за плечі й застигло дивилась, як я дістаю велику в'язку ключів з причепленими в якості талісманів кількома автоматними гільзами. Ключів у мене було багато. Мусив доглядати за двома квартирами в центрі: власник однієї, мій шкільний приятель, сидів, власник іншої, колишній напарник, переховувався, щоб не сісти. Я мав відмички від кількох поштових скриньок, оскільки доглядав за старенькими сусідами, що жили поверхом вище й на вулицю майже не виходили, проте вперто передплачували якісь наукові видання. Діти їх не відвідували, я був чи не єдиним, хто пам'ятав їхні імена. За ключами на стіл полетів записник. Патрульний знічев'я погортав його, натрапив на кілька знайомих прізвищ, боязко відклав набік. У записнику були номери телефонів, мабуть, усіх депутатів міськради. Принаймні достатня їхня кількість, аби створити в сесійному залі працездатну більшість. Можна було комусь із них зателефонувати, попросити про допомогу. Але права одного дзвінка мене позбавили, а всі мої три телефони вже лежали перед патрульними. Один був розтоптаний під час першотравневої демонстрації й перемотаний скотчем. На іншому стерлись літери, і я міг хіба що приймати вхідні. Третій був рожевого кольору зі стразами — мені його залишила сестра, коли приїжджала в гості. Хотів його викинути, а ось не встиг. Патрулі дивились на все це з дедалі більшою недовірою. Дістав візитки дитячих лікарів, яким нещодавно намагався допомогти, запросивши! їх на ефір, візитку якогось правозахисника, який приходив час від часу й скаржився на жорстоке поводження з вуличними тваринами, візитку молодої юристки, що захищала права працівників трамвайного депо, візитку власника грузинського ресторану, який усе запрошував на шашлики, проте я вперто не йшов, знаючи, які гроші за ним стоять, чий це бізнес і чия на ньому кров. Далі витяг кілька флешок, з десяток батарейок, жуйки, ментолові льодяники й чомусь металевий суддівський свисток. Свисток їх зацікавив. Вони крутили його в руках, передавали один одному, зрештою один із них, мабуть, молодший, відповідно прибитіший, не витримав, засвистів. Інший його осмикнув. Найбільше мене хвилювали презервативи. Вони лежали в задній кишені. Спочатку я сподівався, що їх не помітять, проте патрульні йшли до кінця, вимагаючи витягти все до останнього цента. Вона мовчала, запам'ятовуючи моє мокре, давно не стрижене волосся, чорну футболку з антиурядовим гаслом, темну кофту, залиту кавою, джинси, кросівки. Ніби ніколи цього всього не помічала, не звертала на все це уваги, не бачила слідів крові на рукаві, не зауважувала крапель гарячого асфальту на взутті, не знала, чим я займаюся в цьому житті, що мене цікавить, кого я ненавиджу, з ким воюю. Лишалися презервативи. І ось тут була головна проблема. З одного боку, заспокоював я себе, це добре, що вона побачить у мене презервативи. Вона відразу зрозуміє, що я серйозний і відповідальний чоловік, не пацан, тримаю все під контролем, налаштований на серйозні стосунки. Власне, яке там налаштований, заперечував я собі, стурбований, я б сказав — постійно тягаю із собою гандони, навіть на роботу їх беру. Зрозуміло, що в мене в голові, зрозуміло, чого мені від неї треба. Хоча, аргументував я собі далі, присутність у кишені презервативів свідчить про постійну бойову готовність, про ненав'язливу мужність і неприховану суворість. Я справжній чоловік, і соромитись цього смішно. Хоча, нагадував я собі, презервативи ці я тягаю вже місяці зо два. Вони настільки затягані й потерті, що говорити слід не так про мужність, як про безпорадність. Тому я демонстративно взявся за пасок, зняв його, передав патрульному. Удавися на ньому, — побажав наостанок. Вона вже не слухала — гнівно вискочила в коридор, люто гримнувши дверима. Можна було діставати презервативи.
На ранок мене відпустили. Звісно, намагалися присоромити, певно, що пробували пояснити свої дії, само собою, виправдовувались, поза всяким сумнівом, дещо нервували. Повернули візитки, повернули флешки, повернули свисток. З ним я й прийшов на робоче місце. Вона сиділа за своїм компом. Я попросив її вийти поговорити. Вона мовчки погодилась. Узяла свою каву, вийшла в коридор, сіла на широке підвіконня. Я прилаштувався поруч.
— Вибач, — сказав, — щось я зірвався вчора.
— Буває, — відповіла вона, зробила ковток, обпекла піднебіння, закашлялась, занервувала. — Я просто хвилювалася.
— Та ладно, — сказав я, забрав у неї каву, обпікаючи пальці, відставив чашку.
Спробував її поцілувати. Вона демонстративно дістала жуйку, почала жувати, дивлячись кудись убік. Ладно, — подумав я, — не надто й хотілося. Хоча насправді хотілося. Звісно, що хотілося.
Восени вона звільнилась. На її місце взяли сина директора. За місяць нас накрив ОМОН. Увірвалися до директорського кабінету, забрали документацію. Директор запропонував колективу розпочати голодування. Я погодився. Зрештою я один і погодився. Директор подумав і поїхав до мера, домовлятись. Починалися веселі часи.
Шість років тому, узимку, я зустрів її коло ювелірного. Біг на зустріч, дивився під ноги, раптом боковим зором побачив її. Відразу впізнав. Вона пофарбувалась. Їй це не личило. Зрештою їй усе це не личило — довга шуба, певно, з чужого плеча, якісь гренадерські чоботи, мужик у шкірянці, що дивився на неї важко, проте тримав за руку, не відпускав. Я кивнув, вона зробила вигляд, що не помітила, різко обернулась до свого мужика, сказала йому щось веселе. Я пішов далі, тим-таки бічним зором помітивши, як очі його звузились, ніби він дивився в бойовий бінокль, як він міцно стис її руку, як від досади заскрипіла його шкірянка.
П'ять років тому я бачив її виступ на місцевому телебаченні. У титрах її називали громадською активісткою. Вона виступала за звільнення із СІЗО якогось бізнесмена, який зробив, виявляється, для міста дуже багато, а ось тут нещодавно, виявляється, був прихоплений правоохоронними органами за, виявляється, підозрами в несплаті та переховуванні, у чому особисто вона, виявляється, вбачає помсту з боку конкурентів і спробу дискредитувати його благодійну діяльність на користь харків'ян. Вона вже, виявляється, подала апеляцію і звернулася, виявляється, до батьків міста. Саме на них, на батьків, вона й розраховує, хоча поводяться вони, як мудаки. Цього останнього вона не сказала, проте в погляді її читалося саме це. Загалом про ув'язненого говорила з такою теплотою в голосі, що навіть ведучий не витримав і пустив рекламу.
Чотири роки тому я поїхав із міста й не згадував про неї взагалі. Але потім таки повернувся,
