Людвисар. Ігри вельмож - Богдан Вікторович Коломійчук
— Продовжуйте, мій друже, — єпископ несподівано глянув на співрозмовника, як на приреченого, — адже ви знаєте набагато більше…
— Атож, — погодився той, — що ж, ось продовження: на тій галявині я підібрав загублений вашими вбивцями шолом.
На перший погляд — звичайна амуніція, однак на ньому лишилась закривавлена шерсть. По дорозі додому мене тричі обступали пси і ладні були роздерти на шматки тільки через те, що я мав цю річ у руках. Дивина, та й годі!
— Не траскайте вар’ята, — сказав Лібер, викрививши посмішку, — хіба вам не лячно, що в якусь мить ви можете побачити такі шоломи перед собою?
— Лячно, — зізнався війт, — дуже лячно… Саме тому я наказав запалити в цій кімнаті стрітенські свічки замість звичайних.
— Все одно вам кінець! — прохрипів єпископ. — Ви всього лиш світський суддя!..
— Але ж і ви, Лібере, не слуга церкви, — відповів йому війт. — Бачите, папський легат в Кракові з подивом дізнався про такого «єпископа». Мовляв, після смерті попереднього в Римі досі не визначились із наступником. Отже, ви — звичайнісінький дурисвіт, хоч і з біса вправний.
Раптом Лібер скочив з місця і кинувся до дверей.
— Марно, — заспокоїв його війт, — невже ви гадаєте, що вони незамкнені? І під вікном також стоїть варта…
Самозванець слухняно повернувся на своє місце. Вигляд у нього був жалюгідний, наче в одну мить псевдоєпископ постарів років на двадцять. Очі оскляніли, як у мерця. Лібер мовчки дивився в темну порожнечу перед собою і навіть не помітив, як залишився один.
Того вечора мала відбутися ще одна подія, котра добряче зворохобила б місто. Омелько і пан Бень, що, як завжди, і пересиділи, і перепили, навіть гадки ні про що не мали, а проте їм судилося відіграти в ній чималу роль.
Поруч з ними несподівано вигулькнула п’янюща мармиза з підпухлими очима й носом. Мармиза несамовито реготала, виставляючи напоказ гнилого зуба-стирчака.
— Вар’яти! — долаючи регіт, кривлялась препаскудна мармиза, — ну й вар’яти! Навіть на чарку не дали! І не повірили! Вар’ятиська!
Омелько й Бень чекали, що мармиза пропаде, як і з’явилась, але даремно. Очевидно, вона саме їх уподобала чомусь.
— Бачили ви, панове, колись вар’ятів? — запитала пелька.
— Бачили, аякже, — сердито відповів писар, — і зараз перед собою бачу.
— Ет, про себе не кажу, що мудрий, — не образилась мармиза, — але вони — вар’яти.
— Хто? — буркнув Омелько.
— Вони! — повторив веселун, знову заходячись реготом.
Після цього він усівся поруч і несподівано заговорив пошепки:
— Бачилисьте, панове, що під Високий Замок прибула нині хоругва маршалкова на поміч нам?
Ті знизали плечима, виказавши цілковиту необізнаність в останніх подіях. Чоловіка це не засмутило, і він продовжив:
— І от вдалося мені дістатись до хорунжого, кланяюсь йому низенько та й кажу: «Був я, ваша милосте, на службі у Білоскорського конюхом, але через ту відьму він мене прогнав. То чом би я, ваша милосте, не підказав, як у замок проникнути, щоб жоднісінька душа не помітила?» А він спідлоба глипнув на мене і буркнув: «Кажи». То я, мої панове, тільки з виду простакуватий, але зметикував, що коли повім йому все щиро, як на сповіді, то дасть мені цей жовнір хіба копняків під дупу. «Е, ні, ваша милосте, — кажу, — спершу дайте бідному конюхові хоч якогось заробку, бо вже винен чимало грошей шинкарю П’явці, та й жінка скоро з дому вижене, мов собаку яку». Він тоді вусами тріпнув та й кинув мені три злотих. «О, ваша милосте, — кажу, — тепер пошліть зо мнов свого офіцера, нехай побачить отвір під замковою стіною». «Який ще отвір? — не второпав хорунжий». «Та той, ваша милосте, — повідаю, — через який з конюшні витікає гній. Я сам ним пробирався, коли не хотів потрапляти на очі тому дурнуватому стариганю Тадею. А що бувало це частенько, то дірка там стала вже добряча. Навіть кінь, якби захотів, міг би нею скористатися. Але я її ховаю: з одного боку дошками, а з іншого — гілляками. Знавись, ще всяке трапиться…» Зачув він теє, та як загорланить: «То ти, скурвій сину, хочеш, аби мої жовніри по гноївці рачкували? От я тобі зараз покажу!» Вхопив він, мої панове, нагайку, та як хлясне мене по спині, світ став немилий, аж злоті впали на землю! А тут пахолки вбігли та давай мене мотузити, кляті. Криком кричу: «Відпустіть, бузувіри! За що б’єте?!», а вони, знай, своє роблять. Аж потім відпустили та й кажуть: «Йди собі, куди очі світять, а в табір більше не потикайся». А що скажете, хіба не вар’яти? Тепер місяць будуть стояти під тими стінами, як не більше.
Розповідь конюха, схоже, справила неабияке враження на слухачів, особливо на Омелька. Писар подобрішав і навіть підсунув йому свій кухоль. Коли той одним жадібним ковтком випив усе до краплі, він якомога приязніше сказав:
— Послухай, чоловіче, а чом би тобі не показати той отвір у стіні нам?
— Е, ні, мої панове, — конюх знову скривився у бридкії посмішці, — спершу дайте хоч якогось заробку, бо вже винен чимало….
— Добре-добре, — спішно перебив Омелько, — ось тобі два злотих, і кум дасть ще їдного…
Пан Бень неохоче поклав на стіл монету.
— У-у-у, — радісно завив конюх, сховавши вмить гроші мовби боячись, що писар також вихопить нагайку.
— На дідька нам воно, куме? — сердито запитав Бень.
— Сповнимо, нарешті, ідею братства, — пояснив той, — схопимо відьму.
— Ну, знаєте… Поночі на Замкову гору… — спротивився товстун.
— Я маю бідарку з парою коней, — підбадьорив Омелько, — їдьмо!
Нарешті пан Бень здався, хоч, по-щирості, йому, як завжди, нічого іншого не лишалося.
Коні рушили з місця, поділяючи його нехіть і страх, але цьвохкання батога невблаганно гнало їх вперед. Щойно дорога почала підніматися вгору, як писар і конюх мусили зіскочити на землю й піти далі пішки. Тільки за такої умови коні погоджувались тягнути пана Беня.
Благополучно діставшись табору ополченців, де на них не звернули жодної уваги, троє подалися вздовж фортечної стіни ледве видною сірою стежкою. Конюх ішов попереду бадьорими кроками людини, яка знає це місце, мов свою кишеню.
Невдовзі справді почувся терпкий запах гною.
— Це тут, — підтвердив конюх.
— Там хтось є в темряві, — застеріг Бень.
Уся трійця вибалушила очі, поїдаючи темну постать,
