Людвисар. Ігри вельмож - Богдан Вікторович Коломійчук

Докинувши ще якийсь солоний жарт, граф, нарешті, пішов.

До вечора Гепнер заледве прийшов до тями від своїх ліків та від пережитого. Проте вже на світанку наступного дня Людвисар взявся до роботи.

Дзвін мав бути невеликий, але клопотів з ним очікувалось багато. Найперше, Гепнер наказав викопати за майстернею місце для ливарної ями. Коли помічники впорались, Домінік рівно вимостив дно цеглою, а після цього загадав добути свіжої глини та свинячого сала. Коли й це було зроблено, Людвисар заходився виліплювати з глини форму. Під вечір усі побачили майбутній дзвін. Той був глевкий і суцільний, але все одно гарний. Насунула ледь не вся замкова челядь, але майстер не помічав нікого. Далі слід було обмастити форму лоєм, а потім укрити глиняним кожухом.

Коли ніч і втома взяли своє, Гепнер нарешті припинив роботу. Знеможені помічники стояли біля нього з німим благанням відпустити їх додому.

Зранку глиняний дзвін опустили в яму і розвели там вогнище. Сало шипіло і шкварчало, потроху танучи, а глина поступово тверділа. У цей час майстерня перетворилась на справжнє пекло — тут почали готувати бронзу, зливаючи розплавлену мідь та олово.

Кілька разів сюди приходила графиня, але Домінік, цілком захоплений роботою, її не помічав. Втім, здавалося, саме цього вона й прагнула, стоячи осторонь і мовчки спостерігаючи за його вправними рухами. Юстина, що супроводжувала свою господиню, крадькома зиркнувши на неї, завважила в її погляді якийсь таємничий вогонь. Це було схоже на те, коли графиня вела розмови про каяття Марії Магдалини, тільки значно-значно сильніше.

Як тільки сплав був готовий, його миттю залили в яму, під глиняний кожух. Минуло дві доби, аж поки Людвисар наважився врешті розколоти глину і показати всім своє творіння.

Дзвін удався на славу — гарний та співучий. Його освятили і повісили на дзвіницю замість старого. Того ж дня він сповістив замковий люд про вечірню.

Яким же було загальне здивування, коли на службу не прийшла, як завжди, графиня Другет. Згодом прибіг переляканий слуга і повідомив, що пані впала з коня і лежить без пам’яті. Коли Домінік, що зголосився її оглянути, нахилився до блідих і знекровлених вуст, то почув слабкий і водночас гарячий шепіт:

— Вогонь… у моєму серці…

Розділ VIII

Кур’єр львівського магістрату, їдучи попереду сотні стрільців, почувався якнайкраще. Так, ніби він прямував не на герць, а на веселі лови чи на гучну забаву. В руці він радісно стискав подарований єгомосцю мушкет, що сам по собі вартував півмаєтку, а в голові солодким лоєм розливались думки про вготовану для нього нагороду, що лишилася в Дубні.

Природа, здавалось, щиросердо за нього раділа: літнє сонце щедро поливало його і разом увесь світ Божий теплим непекучим промінням, а легкий вітерець створював прохолоду.

Дорога з поля стрибнула в сосновий ліс, де зробилась рудою від опалої хвої, а часом іржавою, мов стара підкова.

Тут посланець бургомістра під спів птахів подумав, що непогано було б, повернувшись до Львова, купити млин або тартак де-небудь над Полтвою. А ще краще — чимале поле. Тоді найняти управителя і без клопоту доживати віку, рахуючи прибуток та по неділях відвідуючи стрілецьке братство.

У цю мить двоє розвідників, що з’явилися на дорозі, його навіть роздратували. Вирушивши попереду своєї сотні, вони тепер поспіхом поверталися, несучи якусь звістку. Христоф наказав усім зупинитись. Що, в біса, могло статися, коли йому так добре думається?

— Що сталося? — запитав він, після того як розвідники з ним порівнялись.

— Вашмосць, — витираючи шапкою спітніле чоло, промовив один. — За дві милі звідси стоїть татарський чамбул. Зо дві сотні вершників… А з ним — ще десяток турків.

— Випередили нас, — кур’єр зціпив зуби. — Але як вони опинились на цій дорозі?

— Не відаю, вашмосць… Мали б іти мультянським шляхом з півдня, — погодився стрілець.

— Мабуть, головні сили справді тудою йдуть, — міркував Христоф, — а ці чомусь притаїлися тут. Можливо, навіть бачили козаків Карбовника, але не напали.

— Не вміють бусурмани битися в лісі, а тільки в полі, — докинув хтось.

— Не в тому річ, — мовив кур’єр, — вони й не хотіли битви. Мають, либонь, інше завдання… А що робили там турки? — запитав він у розвідників.

— Сиділи собі хто на возі, а хто деінде, — знизали плечима ті.

— На возі? — зацікавився Христоф. — Отже, був ще й віз?

Ті закивали у відповідь.

— А на нім — копиця сіна, — додали вони.

— Може, турки обозні? — знову припустив хтось.

— Не говори дурниць, — заперечив кур’єр, — турки обозні в татар? І навіщо їм сіно, коли довкола повно свіжої паші для коней?

— Може, під сіном що інше? — думала ледь не вся сотня.

Христоф погодився:

— Не інакше, панове браття… Не інакше… А що за бидло в той віз упряжене? — допитувався він у прибулих. — Невже коні?

— Ні, вашмосць, — була відповідь, — воли.

— Щоб я пропав! — ляснув себе по чолі кур’єр. — Агов, браття, хто добре знає цю дорогу?

Кілька чоловік вийшли наперед.

— Ану, скажіть мені, — звернувся він до них, — чи виводить цей шлях на який-небудь широкий пагорб, щоб Межирич було видно, як на долоні?

Стрільці одностайно закивали, наперебій пояснюючи, що тут за три-чотири милі якраз є таке місце.

Христоф засяяв на радощах. Було видно, що його здогад підтверджується.

— Десятники, до мене! — наказав він.

Старшина миттю збіглася. Обвівши їх поглядом, кур’єр натхненно мовив:

— Ось що ми зробимо: нехай сім десятків віддадуть мушкети решті, а ті простують назад у поле і, сховавши коней у траві, самі також причаяться. Данило!

З гурту вийшов невисокий, але кремезний чоловік.

— Очолиш їх. Коли побачиш татар, стріляй на смерть. Жоден не повинен врятуватися, — наказав йому Христоф.

— А що ж ті сім десятків? — допитувалась старшина.

— Шаблі з піхов і за мною! — відповів сотник. — Наскочимо зненацька на бусурманів. Скільки зможемо, вб’ємо, а потім щодуху кинемось навтьоки, аби вони погналися слідом. Виведемо їх у поле просто під кулі. Потім повернемось і схопимо турків. Чи все зрозуміли, панове?

— Так, вашмосць, — відповіли десятники.

Стрільці миттю розділилися, і кур’єру не довелося зволікати.

Підійти вдалося непомітно. Чамбул понуро брів слідом за возом, який і справді тягла пара волів. Поряд із ними на дорозі тіснилася четвірка коней, впряжених у щось важке, сховане під рядно від стороннього ока. Христоф витягнув шию, ризикуючи виказати засідку.

— Гавбиця, — прошепотів він, — турки — гармаші. А під тим