Людвисар. Ігри вельмож - Богдан Вікторович Коломійчук
Він, ніби штукар, дістав із рукава малесенький мішечок і, розв’язавши його, добув звідти дрібку якогось попелу. Дбайливо зібравши його на долоні, лікар сипнув у кухоль. Звідти спершу долинуло люте шипіння, а потім піднялася хмара білого смердючого диму.
Коли він розвіявся, Гепнер люб’язно простягнув кухоль Другету. Однак той злякано замахав руками, даючи зрозуміти, що зроду не питиме це чаклунське зілля.
— Мій пане, — звернувся до нього лікар, — моє життя — у ваших руках. Тож чи хотів би я, давши вам отруту, заслужити й собі передчасну смерть? Щире і єдине моє бажання — принести вашмосці полегшення, а собі — трохи панської милості. Мої ліки не один раз проганяли таку недугу…
— Спочатку випий сам, — прохрипів той.
— Вони нашкодять, якщо тіло здорове, — спробував заперечити бранець.
— Пий, інакше не вийдеш звідси живим! — заверещав господар замку, ще дужче залившись потом.
Солдати оголили шаблі й ступили наперед.
— Гаразд, — Гепнер зблід і, важко зітхнувши, підніс кухоль до рота.
Після ковтка його писок перекосився з огиди, ставши схожим на лиху карнавальну маску, якими відганяють злих духів десь у Венеції. Далі щось забулькотіло в його череві, і Домінік мусив ухопитись за стіну, аби не впасти.
— З Божою милістю, пане граф, — простогнав він, — тепер ви…
Той недовірливо узяв кухоль, чекаючи, що в’язня от-от розірве на шматки. Коли ж цього не сталося, він боязко зазирнув досередини.
— Пан буде мені вдячний, — сказав лікар, — це надовго прожене ваших демонів.
Останнє, видно, таки справило враження, бо, закривши пальцями носа, Другет залпом перехилив усе в роззявлену пельку.
Наступної миті бідолаху графа затрясло, як у пропасниці. Беркицьнувшись з лави на землю, він, однак, відразу схопився на ноги і з жахливим воланням став метатися з кутка в куток, як біснуватий. Під кінець він уже готовий був дертися на стіну і навіть пролізти крізь бійницю назовні, ризикуючи при цьому безнадійно застрягти.
На щастя, графа вчасно покинули сили, і він гепнувся на підлогу, так і не здійснивши свого зухвалого наміру.
Минуло добрих чверть години, а господар замку так і не подав жодних ознак життя. Він лежав горілиць, спрямувавши порожній погляд кудись у стелю і ніби з байдужістю розглядав ще свіжі, грубо обтесані балки.
— Собако! — кинулись до нього мадяри. Людвисар відчув на шиї та плечах наче залізні обценьки. — Ти його струїв, собако! Смерть тобі!
— Сюди його! — гаркнув хтось, змахнувши зі свистом шаблею.
Домініка потягли до широкого ковадла і звалили грудьми донизу. Чиїсь руки задерли комір сорочки, оголивши шию. Ще мить, і йому б кінець, аж раптом граф Другет прийшов до тями.
— Руки геть від нього, падлюки… — голос його був кволим і свистячим, як у напівздохлого цапа, а сам він і далі лежав горілиць, тому солдати спочатку вирішили, що це їм почулося. Утім, коли шабля знов нависла над Гепнером, граф сперся на лікті і прохрипів:
— Геть, падлюки…
Розворохоблена варта нарешті дала спокій бранцеві. Другет поволі зводився на ноги, але складалося враження, що це був зовсім не той граф: обличчя його осяяла щаслива гримаса, а рухи поволі набули гнучкості й зграбності.
Натомість Гепнер виглядав тепер, як побитий пес, мовби в якусь мить вони помінялись ролями.
— Хай мене грім поб’є! Щоб я здох! — радів господар замку, виказуючи чудове самопочуття. — Цей чоловік — не просто майстер! Він чарівник! Ласло, ану хутко вина!..
— Коли дозволите… — озвався Домінік.
— Так, мій дорогий цілителю, — граф по-дружньому взяв його за плечі.
— Я раджу вам відмовитись від цього трунку, — сказав лікар.
— Назавжди? — злякано перепитав Другет.
— Хоча 6 на якийсь час, — відповів Гепнер, — інакше недуга повернеться.
— Що ж, коли так, — рішуче мовив граф, — то нехай цей дурень Ласло котиться під три чорти! Разом зі своє діжкою…
Несподівано в майстерні запанувала тиша, а всі присутні схилились у поклоні. У дверях з’явилася графиня.
— Моя люба, — радісно скинувся зцілений, — вельми втішений бачити свою дружиноньку. Чи добре почуваєтесь?
— Спасибі, пане граф, — стримано відповіла та. — Усе гаразд. Ви, бачу, здорові?
— О-о-о, — вдоволено протягнув Другет, підморгнувши потай Домініку, — чесно кажучи, ніколи ще не почувався ліпше.
— Пане Гепнере, а ви? — жінка перевела погляд на нього. — Рана на голові ще дошкуляє?
— Анітрохи, ваша вельможносте, — відповів той, — хоч, зізнаюся, у ваших солдат надто лихий норов.
— Це лиш пересторога з їхнього боку, — мовила графиня, — тому будьте обачні надалі. Їм наказано стояти не тільки на варті перед дверима, а й на сторожі цноти. Гадаю, ви збагнули, про що я?
— Не зовсім, пані, — трохи розгубився Людвисар.
— Я про служницю, Юстину, — дещо роздратовано вточнила вона, — не личить панові мирськими розмовами хилити дівчину до облудливих думок.
— На Бога, моя пані… — спробував виправдатись той.
— Мовчіть, — наказала графиня, — хоч тут і не монастир, але я такого не дозволю. Їй ще рано зазнавати почуттів, які може пробудити чоловік… Чи ви не згодні?
— Ваша милість наказали мовчати, — покірно відповів бранець.
Жінка дещо милостивіше звернулась до чоловіка:
— Бачу, дорогий графе, що кузня, якою ви займалися останній місяць, вже готова?
— Людвисарня, моя люба, — уточнив той.
— Гаразд, нехай буде по-вашому, — згодилась графиня, — аби лишень я могла звернутися з проханням до майстра.
— Це — до нього, — відповів Другет, кивнувши на Домініка.
Графиня, очевидно, не одразу збагнула, про що він. Усміхнулась:
— Бачу, Господь наділив вас розмаїтими уміннями, шановний Домініку…
Той скромно вклонився.
— Чим можу прислужитись вашій милості? — запитав Людвисар.
— Уже півроку минуло відтоді, як блискавка сильно пошкодила дзвона, і вірні тепер його не чують. Чи вистачить у вас майстерності вилити новий?
— Оскільки я не розпочав іще роботи, задля якої мене тут тримають, то не бачу причин відмовити ясній пані, — сказав Гепнер. — Утім, все залежатиме від волі його милості графа, оскільки справа ця вимагатиме певних витрат.
Другет на знак згоди байдужкувато махнув рукою.
— Тож я негайно беруся до роботи, ваша вельможносте, — сказав Домінік.
Жінка відповіла на поклін і поспіхом вийшла з майстерні, все ще неабияк подивована.
Граф знову струменів радощами, як з дірявої бочки.
— Послухай, хлопче, — підморгнув він до свого спасителя, — якщо так прагнеш тої дівки, то вважай, вона твоя. Я про те подбаю.
— Спасибі, ласкавий пане. Втім, Юстина ще занадто молода. Графиня справді має рацію, — відповів Людвисар.
— Як скажеш, — розчаровано мовив Другет. — Відсьогодні матимеш право гуляти у дворі, тож приглянься до тутешніх молодичок. Їх, звісно, у нас небагато, але, може, котрась і підійде… Без жіночого тіла важко, еге ж? — Він сплюнув. — Сам я оженився на черниці, але хе-хе…
