Людвисар. Ігри вельмож - Богдан Вікторович Коломійчук

— Недарма ти, брате, нам у полі зустрівся! Тепер бачу, що недарма! — промовив Карбовник, радісно загрібаючи Христофа в обійми. — Годилося б нам із тобою по добрій чарці, але ніколи. Ті пси не надовго відступили.

— Якщо пообіцяєш чарку кожному з нас, то ми перестріляємо піворди за одним прицілом, — посміхнувся кур’єр, киваючи на свою сотню.

— Ет, за кухлями й діжками діло не стане! — розреготався козак.

— Чуєте, панове, єгомосць слово дав! — вигукнув Христоф.

Стрільці весело загомоніли, наче гості на забаві. Складалося враження, що ці люди зроблені із заліза, бо, ледве перепочивши, вони знову вишикувалися за частоколом, готові до нової битви.

Татари невдовзі справді підкотилися до міста смертоносною хвилею, подекуди перестрибуючи рів і відчайдушно кидаючись на оборонців. Але ті, вже запізнавши їхньої крові, і потрійною силою давали відсіч…

День закінчився невдало для нападників: місто встояло, і навіть монастир, де укріплення були не такими міцними, не піддався. Татари вдруге відступили, очевидно, з наміром вранці знову пошукати щастя. Втім, і ніч обіцяла бути неспокійною.

Сон не йшов Христофові, хоч утома, здавалось, мусила взяти своє. Відпустивши вартового з Полудньової Вежі, він став на його місце. Жовнір, благословивши кур’єра, розлігся неподалік на старій соломі і вмить солодко захропів, мовби поспішаючи якомога більше поспати, доки сотнику не набридне стояти замість нього на чатах. Однак воякові сама думка про сон була ворожою, і він гнав її подалі від себе.

Було за північ, коли під настилом кур’єр почув спершу якусь метушню, а потім стукіт, мовби хтось просив йому відчинити. Від несподіванки чоловік скочив на повен зріст. Чого завгодно він очікував зусібіч, але не просто з-під ніг. Між тим, стукіт повторився, дещо сміливіше. Христоф ліг грудьми на підлогу і дослухався. Знизу долинав чийсь приглушений голос:

— Агов, сторожо, агов… відгукніться… хто-небудь… відгукніться, бісові діти…

— Чого там кому треба? — запитав кур’єр, витягуючи шаблю.

— Слава Всевишньому, — зрадів голос. — Я вже гадав, що там усі поснули, як мухи.

— Хто ти? — запитав Христоф, анітрохи не поділяючи радості незнайомця.

— Важливо не те, хто я, а що маю сказати, — нетерпляче мовив голос.

— Скажи, хто ти, скурвій сину, і як туди потрапив, — відрубав сотник, втративши за останню добу будь-яке терпіння.

— Нас тут двоє, ми в’язні, — сердито відповів незнайомець, — а що сидимо при самій землі, то чуємо, як бусурмани роблять підкоп. Коли не віриш, то ходи до нас і сам послухай.

«Добрий спосіб для втечі, — подумалось Христофу, — щойно вартовий спускається до них, як із ним розправляються, і шлях вільний».

— Заради Бога, — благав знизу невідомий, — не можна гаяти часу.

Кур’єр і сам це розумів. Якщо татари направду так близько, то слід діяти негайно. Втім, і обережності він вирішив не втрачати: розбудивши вартового, наказав йому відчиняти в’язницю, а сам наготував заряджений мушкет. Проте коли він зайшов досередини, невідомі навіть не поворухнулись. Тільки той самий голос сказав йому притулити вухо до стіни. Незнайомець не брехав: звідкілясь з-під низу долинали глухі удари в землю.

— Що, твоя милосте, переконався? — вдоволено сказав в'язень.

Кур’єр наказав жовніру піднести ближче вогонь, але перш ніж він розгледів їхні обличчя, його самого несподівано впізнали:

— Хай йому грець, Казимире, та це ж той самий Христоф з Лемберга!

— Не мели дурниць, Оресте, — озвався другий в’язень, — я сам бачив, як московити порубали його на кусні.

— Щоб я пропав! — і собі вигукнув Христоф. — Невже ці пройдисвіти ще живі?

— Живі-живісінькі, — сказав Казимир. — І якби не єго клята мосць, пан Сангушко, то мандрували б собі по світі, як і раніше.

— Атож, атож, — погодився Орест, — до дідька ж ти щасливий, Христофе, нам би хоч дещицю твого щастя. Сподіваюсь, випустиш нас?

— Е, ні, — відповів той, — звідки мені знати, що ви накоїли?

— Усе через цілковиту дурню й нісенітницю, — запевнив Казимир, — ми не винні ні в чому. Хочеш, я все розповім?

— Немає часу, — відмахнувся кур’єр, — але ще цієї ночі зайві руки будуть потрібні. Я згадаю про вас.

Христоф рушив до дверей.

— Стривай, — зупинив його Казимир, — найпевніше, слід копати назустріч. Я вже не раз таке робив. Ми з Орестом готові бути в першому ряду, тільки визволи нас.

— Добре, — кивнув кур’єр, — я спробую.

Старшина хутко зібралася на раду. Говорили недовго. Казимир мав рацію: найкраще буде зустріти татар під землею.

— Як ти дізнався про підкоп? — тихцем запитав його Карбовник.

— Під Полудньовою Вежею сидять двоє в’язнів. Вони й почули стукіт лопат, — відповів той.

— Он як? Хто такі?

— Найманці. Я познайомився з ними в Лівонії. Сміливці й дурні.

— Гадаю, після цього їх помилують, — промовив соцький.

— Ні, — заперечив Христоф, — уже завтра, коли все закінчиться, про них забудуть. Давай вчинимо з ними інакше.

— Кажи, — мовив козак.

— Постав їх попереду під час атаки. Нехай Бог розсудить, жити їм чи вмерти. Як виживуть, то нехай ідуть собі на всі чотири сторони, — запропонував кур’єр.

— Як скажеш, — знизав плечима соцький, — зрештою, кому потрібні двоє волоцюг.

Збудили міщан, наказавши їм копати. Ті спроквола взялися до діла, але працювали швидко. Одних змінювали інші, тих — ще якісь, робота не припинялася. За три години копачі вже опинилися поза містом. Карбовник наказав зупинитись. Татари були вже зовсім близько, очевидно, й гадки не маючи про контрнаступ. Міщани тишком-нишком вилізли назовні, поступившись місцем воякам з довгими списами.

— Хай благословить Господь Христофа, — прошепотів один, заливаючись потом від задухи, — немає гіршого, як скніти у норі, ще гірше, ніж у в’язниці.

— Атож, — коротко відповів другий, озираючись назад, де смолоскип нестерпно розпікав повітря.

— Якщо я здохну, а ти ні, Оресте, не смій привласнювати мої гроші й самоцвіти, — продовжив перший.

— Овва! Це ж чому? — обурився той.

— Бо ти їх протринькаєш на повій або проп’єш. Я тебе знаю, — пояснив найманець, — краще пожертвуй якій-небудь святій обителі. Нехай помоляться за мою душу.

— Стерво ти, Казимире.

— Тихо, ви, бовдури! — гаркнули ззаду. — Ось-ось почнеться…

І справді, за чверть години, коли ядуча сонливість розлилася, мов отрута по тілу, земля спереду обвалилася. Такі ж закіптюжені татари від подиву пороззявляли роти, але їх миттю поклали списами. Решта кинулась тікати, але їх не минула така ж доля.

Козаки і ополченці сипонули на татарський табір стрімко з-під землі, мов з того світу. Одночасно з міста вирвалася хвиля вершників і, накривши татарську сторожу, кинулась на підмогу.

Та хоч атака оборонців міста була раптовою і блискавичною, безстрашні сини палючого степу, що спали, не знімаючи бехтерця і бармиці та вкривалися калканом, миттю похапали зброю і скочили на нерозсідланих