Людвисар. Ігри вельмож - Богдан Вікторович Коломійчук

Розділ X

Його милість князь Острозький, начуваний про звитягу своєї сотні під Межиричем, радо прийняв Христофа в Острозі, пообіцявши, що цього разу кур’єр сам обере винагороду. Щоправда, лишень тоді, коли вони знову повернуться в Дубно.

Справа в тому, що родове місто Острог, як здавалося б по-справедливості, не належало князю Костянтину. Будучи свого часу власністю його покійного брата, Іллі Острозького, перейшло воно до рук безутішної вдови, її милості Беати Костелецької.

Енергійна та ще молода, ця пані найперше присвятила себе пошукам гідного нареченого для своєї спадкоємиці, юної Єлизавети. Безмежна опіка Беати та низка авантюр довели до того, що дівчина опинилася в руках старого і ревнивого воєводи Лукаша Гурки. Той подалі від ока людського заховав молоду дружину в Шамотульський замок, аби жодна спокуса не перешкоджала сімейному щастю. В цій в’язниці бідолаха була змушена чекати смерті чоловіка як спасіння.

Услід за цим пані Костелецька вирішила подбати і про свою долю. Багата і все ще прекрасна, як Афіна, вона невдовзі вийшла заміж за молодого Альбрехта Ляського, маловідомого, але амбітного шляхтича. Те, що наречений був молодший за свою обраницю на цілих двадцять років, неабияк їй лестило. І потай вона віддавала належне своїй нерозгубленій жіночності.

На відміну від доньки, з першим роком шлюбу Беаті здавалось, ніби вона й народилася вдруге. Безмежно кохаючи свого чоловіка, жінка відкрила, водночас, в собі ще одну пристрасть — Татри.

Усе літо подружжя провело в горах, милуючись красою світу і ховаючись від слуг в розлогих і запашних затінках. Доки одного такого дня в самотній гірській хатині Альбрехт намовив дружину, на доказ свого кохання, переписати йому всі свої маєтки.

За якихось півроку пан Ляський спровадив її у свій родовий замок у Кезмарку, а сам повернувся до Острога як його новий власник. Ходили чутки, що спершу він втягнувся у якісь молдавські інтриги, а потім зайнявся алхімією, від чого наче аж з’їхав з глузду.

Що ж до Беати Костелецької, то їй, як і дочці, лишалося хіба сподіватись на кончину мужа. От тільки, на біду, сама вона була від нього добряче старшою.

Утім, було б неправильно говорити, що Альбрехт Ляський почувався в Острозі господарем, Князь Костянтин був не з тих, хто так просто віддасть свій родовий замок. Щоразу, коли його княжа милість вшановував Вежу Муровану візитом, власник мав за краще розмірковувати про свої права де-небудь у найдальших покоях, пославшись на раптову недугу, або терміново відбути у Кривин чи Корець для вирішення нагальних справ.

Челядь і поневірене православне духовенство по-зрадницьки вітали князя біля в’їзної брами, щоб разом вирушити на молитву до Богоявленської церкви. Після цього його провадили до замку, де вже була готова розкішна трапеза і місце господаря за столом.

Усім у місті й замку князь міг розпоряджатися як завгодно. Усім, крім, звичайно, скарбниці. Саме тому Христоф залишився без сподіваної винагороди. Однак це не надто засмучувало кур’єра. По-перше, він знав, що єгомосць дотримає слова, а по-друге, ще не вирішив, чого попросити.

Утім, для початку його розмістили в розкішних покоях нагорі, звідки виднілася гарна долина Горині і дещо меншої Вілії, що впадала в неї своїми стрімкими срібними стрічками. Внизу виднівся рів, за ним одразу простягалася міська вулиця, потопаючи в яблунях, що важко нависали над нею спілими плодами.

Христоф відірвався від вікна і огледів кімнату. До його послуг очікувало чимале ліжко, що незборимо вабило вилежатися на ньому усмак. Обережно ступаючи поміж крихітними столиками, кур’єр наблизився до нього і обережно ліг скраю.

Морфей одразу забрав його в свої обійми, але як тільки за дверима почулися чиїсь кроки і голоси, посланець схопився на ноги. Підійшовши ближче, він напружив слух.

— …сюди, ваша величносте, — долинув до нього уривок фрази.

— Сюди? — перепитав м’який, але знервований голос, — минулого разу я зупинявся в інших покоях, звідки було видно річку. Мене це заспокоювало.

У кур’єра стиснулося серце. Очевидно, з іншого боку був не хто інший, як король Польщі і великий князь литовський, Сігізмунд II.

— Ваша величносте… е-е-е… коли дозволите… — затинаючись, мовили до нього.

— Що? Там уже не приймають? — перепитав король.

— Ні, ваша величносте, приймають, але…

Невидимий камердинер не зумів закінчити думки. Христоф уявив, як той, ніяково топчеться відчайдушно жестикулюючи. Сам він також опинився у доволі незручному становищі, адже йшлося, вочевидь, про його кімнату. В якусь мить посланець вирішив, що найкраще зараз було б вийти і, низько схилившись перед монархом, пояснити, що саме він — та мовчазна причина, а тому просить вибачення і готовий негайно перебратися в інше місце. На щастя, його порив зупинив сам король.

— Може, покої зайняті? — запитав Сігізмунд II.

— Так, ваша величносте…

— Ви могли б одразу мені про це сказати, — розгнівався монарх, — хіба я школяр, щоб відгадувати відповідь?.. У чому ж річ? Я чекаю на інше місце. Чи в пана Ляського не знайдеться кімнати для короля Польщі?

— Вашій королівській милості буде зручно ось тут, — почувся винуватий голос розпорядника.

Він забрязкотів ключами і відчинив сусідні двері.

Король віддав деякі накази слугам і озвався знову. У голосі монарха тепер чулася якась прихована в’їдливість:

— Хто ж, дозвольте запитати, поселився в моїх покоях?

— Княжий сотник, ваша величносте, — відповів камердинер, — він щойно повернувся з-під Межирича.

— Он як? — здивовано мовив король. — Я б радо на нього поглянув. Не інакше, як бути йому полковником…

Більше Христоф не почув голосу монарха, з чого зробив висновок, що той подався відпочивати.

Наступного дня, зранку, князь покликав кур’єра до себе. Його провели у невелику залу, де, окрім князя, було всього декілька чоловік. Серед них посланець упізнав Андрія Карбовника і лубенського велетня Богдана Сусла.

Костянтин Острозький знаком наказав підійти.

— Будьте біля мене по праву руку, — мовив князь, коли той наблизився. — Ви маєте тут свої інтереси, тож спостерігайте і користуйтесь побаченим і почутим на свій розсуд.

Христоф кивнув і став на вказане місце.

За півгодини було повідомлено, що його величність Сігізмунд Август хоче удостоїти присутністю його княжу милість. Острозький кивнув і звівся на ноги. Двері прочинилися, впустивши спершу королівську свиту, а потім і самого короля.

Це був худорлявий високий чоловік, вбраний без надмірної розкоші. Гостра борода якнайкраще доповнювала видовжене жовтувате обличчя з глибоко схованими блискучими очима. Втім, неприємним це обличчя не було. До того ж високе чоло свідчило, що його володар — людина освічена і може бути цікавим