Пастка на дурнів - Джозеф Хеллер

а потім примусив його йти круто донизу. І аж здригнувся від гострого дотику радості: зловісні гриби зенітних розривів виросли раптом цілим гроном просто у них над головою і трохи позаду, праворуч, якраз на тім місці, де була б машина, якби вони не взяли ліворуч і не пішли в піке. Ще одним грубим окликом він звелів Макпростакові вийти з піке, потім крикнув: «Вліво і вгору — круто!» — знову вирівняв машину і глянув на землю, де вже вибухали їхні бомби. Перша лягла на подвір’ї точнісінько там, куди цілив Йоссар’ян. А далі одна за одною вогненним ланцюжком почали вибухати інші бомби, скинуті з решти літаків ланки. Оранжеві спалахи пробігли по дахах, і в ту ж мить будівлі повалилися, на всі боки буйно бурхнули пінисті клуби рожевого, сірого й вугільно-чорного диму, а в надрах у нього щось тряслося й здригалося під ударами червоних, білих та золотих блискавок.

— Ти лиш поглянь! — уголос замилувався Аарфі, вигулькнувши поруч Йоссар’яна. Його гладкий круглий вид сяяв од захвату. — Там, видно, справді були склади боєзапасів.

— Ану геть! — гарикнув Йоссар’ян, який зовсім забув про свого штурмана. — Геть звідси!

Аарфі чемно всміхнувся й показав на ціль, компанійським жестом запрошуючи Йоссар’яна помилуватися видовищем разом із ним. Йоссар’ян люто замахав рукою, показуючи на вхід до лазу, і став штовхати туди Аарфі.

— Іди на місце! — шалено горлав він. — Іди на місце!

— Я тебе не чую, — добродушно знизавши плечима, відповів Аарфі.

Йоссар’ян ухопив його за парашутні лямки й попхав до лазу, але тут машину струсонуло так, що в самого Йоссар’яна заторохтіли кості й зайшлося серце. Він зрозумів: це край.

— Вгору! — заверещав він до Макпростака через переговорний пристрій, коли второпав, що досі живий. — Вгору, паскудо! Вгору! Вгору! Вгору! Вгору!

Літак завив і, тремтячи всім корпусом, поліз угору і ліз на повній потужності моторів, поки Йоссар’ян не гарикнув Макпростаку, щоб той перейшов у горизонтальний політ. Тут же за новим наказом бомбардира послав машину в крутий віраж; Макпростак виконав його з сорокап’ятиградусним креном, од чого оглушений Йоссар’ян із протяжним кволим гиком мало не вивалив усі печінки. Не відчуваючи власної ваги, він повиснув у повітрі, тоді звелів Макпростакові знову вирівняти машину, та лиш на мить, бо вона тут же розвернулася через праве крило і пірнула в приголомшливе піке. Вони мчали крізь нескінченне, схоже на привиддя, клоччя чорного диму. Гар, що висів у повітрі, люто накидався на гладенький плексигласовий ніс корабля, а Йоссар’янові здалося, що то його по щоках шмагає гаряча, прокоптіла пара. Серце знову калатало від тоскного жаху, а літак за його командою все метався то вгору, то вниз крізь густі грона вибухів, які в смертельній зненависті кидалися навздогін Йоссар’янові, щоб його вбити, а потім розпливалися по небу млявими ляпками. Піт ручаями збігав йому по шиї, слизьким теплим потоком повз по грудях аж до живота. На якусь мить він усвідомив, що давно розгубив п’ятірку ведених літаків, але тепер це не мало жодної ваги: він думав тільки про себе. Надсаджена горлянка немов перетворилася в суцільну пекучу рану, але він і далі що було сили вигукував команди Макпростакові. Щоразу, коли пілот змінював напрямок, мотори аж захлинались від заглушливого, дикого, пекельного реву. А попереду, скільки сягало око, небо аж кишіло спалахами зенітних снарядів, випущених новими батареями, що поспішали якнайточніше пристрілятися, ніби по-садистському смакували наперед ту хвилину, коли Йоссар’янів літак опиниться в межах їхнього досягу.

Нараз машину знову штурхонуло, близький потужний вибух підкинув її так, що вона, заскреготавши, ледь не перевернулася догори черевом, і носова кабіна сповнилася солодкуватого синявого диму. «Горимо», — з жахом подумав Йоссар’ян і метнувся до рятівного лазу, але уперся в тушу Аарфі. Той спокійнісінько чиркав сірником, запалюючи неслухняну люльку.

Йоссар’ян оторопів. Він отетеріло витріщився на свого усміхненого кругловидого штурмана. Ясна річ: хтось із них двох збожеволів.

— Боже святий! — вкотивши очі, змученим голосом зойкнув Йоссар’ян. — Чи ти сказився? Геть під три чорти з кабіни! Геть!

— Що? — зичливо запитав Аарфі.

— Геть звідси, падлюко! — істерично заверещав Йоссар’ян і став тузати Аарфі кулаками. — Геть з моєї кабіни!

— Я нічого не чую! — простодушно загорлав той з виразом докірливого подиву на обличчі.— Говори голосніше: я нічого не чую!

— Геть з кабіни! — у розпачі заскиглив Йоссар’ян. — Зараз нам буде амба. Невже не розумієш! Нас убивають!

— Курс, курс, туди-розтуди! — тонким, страдницьким голосом зарепетував у переговорний пристрій Макпростак. — Куди йти? Куди йти?

— Ліворуч — круто! Ліворуч, будь ти проклятий! Крутіше, крутіше, крутіше!

Аарфі підповз упритул до Йоссар’яна й штрикнув його в ребра мундштуком своєї люльки. Йоссар’ян заіржав од болю, підскочив аж до стелі і, зробивши в повітрі несподіване для самого себе сальто, важко впав навколішки. Блідий як крейда, він весь аж тремтів од люті. Аарфі ж підбадьорливо моргнув йому і, кумедно витягши губи, кивнув великим пальцем через плече у бік Макпростака.

— Ти часом не знаєш, яка це блоха його вкусила? — хихикнувши, запитав він.

Йоссар’янові раптом здалося, що все це відбувається в химерному, кошмарному сні.

— Ти коли-небудь заберешся звідси? — жалісно зойкнув він і щосили штовхнув Аарфі в бік лазу. — Чи тобі позакладало? Марш на місце! — І тут же вереснув у переговорний пристрій: — Униз! Униз!

Літак знову пішов у піке — крізь гуркіт, скрегіт, ляскіт суцільної стіни зенітного вогню, але Аарфі тишком-нишком знову підібрався до Йоссар’яна ззаду і ще раз боляче штрикнув його межи ребра люлькою. Йоссар’ян схлипнув і зірвався на рівні.

— Я так і не розчув, про що ти говориш! — прокричав Аарфі йому на вухо.

— Я сказав: геть звідси! — заверещав Йоссар’ян і гірко заплакав. Тоді заходився з усієї сили молотити Аарфі кулаками. — Геть від мене! Геть!

Бити Аарфі кулаками було все одно, що лупцювати погано надутий гумовий балон, — м’яка, нечутлива маса не чинила жодного опору, взагалі не реагувала на удари, тож невдовзі Йоссар’янів запал згас, руки знеможено опустилися долу. Принизливе почуття власної немочі раптом пойняло всю його істоту, і він насилу стримався, щоб не заревіти ревма від жалю до себе самого.

— Що ти сказав? — запитав Аарфі.

— Забирайся геть від мене! — знову став благати Йоссар’ян. — Лізь назад!

— Я знову нічого не чую!

— Ну і хай, — простогнав Йоссар’ян, — ну і хай. Тільки дай мені спокій.

— Що — ну і хай?

Йоссар’ян спересердя кілька разів бебехнув себе в лоб. Тоді підвівся, схопив Аарфі за барки, міцніше вперся ногами і, підтягнувши до лазу, вкинув його туди, як напхом набитий здоровезний лантух. А сам