Дім з вітражем - Жанна Слоневська

Я не пішла до Боїмів, залишилася сама. Спершу я хотіла поїздити по колу якимось трамваєм, але занадто боялася контролерів, тому вибралася поблукати містом. Погулянка, Личаківський цвинтар, потім — Високий замок. Коли стемніло, я лежала на вогких лугах Кайзервальду, мене кусали мурахи й комарі. Тим часом мене шукали всюди: у Катедрі, у Миколи, а також за різними телефонними номерами з моєї телефонної книжки. До будівельного майданчика я добралася близько пів на сьому, безхмарного сонячного ранку — такого свіжого, ніби він розливався над кипарисами середземноморського курорту, а не над старим і замученим історією містом. Я на кілька хвилин розминулася зі «швидкою» — та забрала Абу, в якої вночі стався інсульт.

«Це тісний запах, — думала я, — якщо запах можна описати цим словом»; його солодкість була відразлива і зайва, на межі розкладу, він наштовхував на думку про ящик напівзігнилих яблук, може, не так зігнилих, як скислих, таких, які багато місяців пролежали в підвалі. А я ж багато днів плакала, не очима, а носом, з мого носа витікала якась соромітна рідина, яку я ніяк не могла зупинити, і ще я не відчувала запахів — ні сигарет, ні улюблених парфумів, — хоч я всього лише наковталася газу на Грушевського, тоді як у того хлопця під ногами розірвалася світлошумова граната і знищила його очі.

Газ із запахом гнилих яблук — надзвичайно їдкий, заборонений усіма міжнародними конвенціями, — спускався в мій живіт, а я бігла за ним, зісковзувала у власну утробу, незважаючи на пошкоджене внутрішнє сполучення, пізніше почала плакати через ніс, виливала із себе якийсь потік, немов ріка, схована під шкаралущею міста. Я плакала за очима того хлопця: відкритими вони були голубі, а згаслими — нагадували веселку, їх оточували жовті, фіолетові і зелені промені, дедалі світліші, бо він весь час посміхався. Посміхався тоді, коли в київській лікарні стало небезпечно, тож його треба було звідти вивезти, коли їхав лежачи в старих «жигулях», коли польські ченці переводили його через кордон, і навіть тоді, коли почалися довгі дні чекання на повернення зору.

Мій нюх повернувся, коли куля влучила в сумку якогось медика і звідти вилилися ліки, я відчула їхній різкий запах, незважаючи на хвору слизову, і це був запах хвороби і тривоги. Враження посилювалося виттям сирен — таким, яким моряків заманюють на скелі, але їм ніхто не повірив, ми йшли вгору по Інститутській, у бік парламенту, у нещільних лавах. «І що ти скажеш, Мамо, на те, що така революція відбувається без тебе?» — подумки запитувала я. Праворуч від мене йшла двадцятирічна пара у просторих капюшонах, загорнута у величезний синьо-жовтий прапор; вони підтримували його з обох боків, ніби це було простирадло, яке вони наприкінці дня розстелять на якомусь лужку — та й стануть собі кохатися: і раз, і вдруге, і знов. Зліва я бачила кремезного чоловіка в камуфляжі, борозни на його лиці були як невідремонтовані дороги української провінції, він ніс витесаний удома дерев’яний щит, палив. Переді мною йшов іще один чоловік, у дорогому пальто, в лакових туфлях та в будівельній касці, прикрашеній мотивами писанок, в одній руці він тримав два прапори, польський і бандерівський, а я подумала: «Все-таки червоний колір — популярний елемент, коли йдеться про прапори, і з цим нічого не поробиш, Мамо». Саме цей чоловік трохи раніше крикнув:

«Стріляють!», — і відтоді я не могла позбутися відчуття, що те, що тут відбувається, не пасує до міста, до його звичайних вулиць, до відремонтованого продуктового на розі. Ще кілька людей прокричали це ж таки слово, але ніхто не розвернувся і не почав бігти вниз.

Пахло димом, на кінці вулиці було видно нерухоме коло чорних «їжаків», перед ними розпалили вогнище, боялися наступу — хтось ззаду подав мені шину, її треба було перекотити далі, до наступних рук. Ми йшли догори, знімаючи себе і «їх» на мобілки і планшети, ніби ці пристрої були чарівними паличками, завдяки яким смерть, показана на екрані, перестане бути смертю. Снайпери зачаїлися на дахах, раз у раз чувся глухий тріск, під балконами перебігали хлопці в жилетках рятувальників і зносили поранених у бік Майдану, а я думала, що того хлопця тепер уже не можуть підстрелити, що він у безпеці, у Польщі. Квадрати сонячного світла приліпилися до будинків, над якими здіймався то білий, то чорний дим, ніби з комина якогось збожеволілого Ватикану, десь із-поміж дахів нас застерігав світлофор, з’єднуючись червоним із бордовими ріками, які витікали з тіл людей і струменіли по них, утворюючи карту свободи — звіра, який століттями прагне свіжої крові: «Ти не була сама, Мамо». Лікар із червоним хрестом на майці, вдягненій поверх пальто, реанімував (або цілував) чоловіка, який лежав на землі та якому вітер шарпав і куйовдив волосся — вітер хотів підняти вгору і його голову, і його самого. Вулиці здіймали свої кам’яні спини, щоби нам легше було повитягати з них каміння; його, як і шини, передавали з рук у руки та кидали в бік «їжаків»: у цій війні вулиці були на нашому боці. У бруківковому ланцюжку переді мною опинилася жінка в немодному повстяному капелюшку, вона була без рукавиць, її руки кривавили, і це якось компонувалося з її манікюром, разом із молодістю на нашому боці боролася старість. «Історія завжди пхалася в наше життя у вікна й двері, Мамо, а я йду без каски, я ось саме тепер перестала боронитися від історії». Схожий на отого, осліплого, хлопчина з рюкзаком вискочив поперед ряд металевих щитів і кинув у їхній бік свій Давидів камінець, я йшла в його бік, у піднятій руці тримала мобілку, знімала.

Краків, 2010–2014

Аківці — учасники Армії Крайової, одного з польських збройних підпільних формувань під час Другої світової війни (1939–1945); АК підпорядковувалась польському еміграційному уряду в Лондоні.