Дім з вітражем - Жанна Слоневська
Після розпаду імперії будівля цирку на Городоцькій почала занепадати. На фасаді шматками відлуплювалася штукатурка, а тротуарні плити біля входу розкришилися, втративши свою колишню форму, утворилися виступи, вибоїни і викривлення. Так, як воно буває з людьми, чиї обличчя під старість розкривають усю правду про їхні життєві вибори, — і тут також дитяча ідилія, позбавлена змоги прикидатися такою й далі, оголила всю свою пронизливу бридоту. Лице Маріанниної матері — кульгавої недійшлої художниці — Микола втік із похорону ще й тому, що хотів уникнути необхідності дивитися на це лице.
Ми проминули цирк, піднялися на пагорб, увінчаний витонченим храмом.
— Наступний мій експонат — це листи, — сказав Микола. — У дні, коли поляки й українці вбивали один одного, двоє архиєпископів писали один одному листи, які кур’єр проносив через лінію фронту.
Над собором святого Юра майорів біло-червоний прапор. «У Шептицького — Польща, а в мене — Україна, — писав архиєпископ Юзеф Більчевський. — Хай би братовбивча війна чимшвидше ся скінчила, бо ж по всім чекає нас Суд Божий». «Під час обшуку в моєму палаці, — скаржився у відповіді Шептицький, — польські солдати переглянули все приватне листування». Більчевський на це відповідав, що не може спати, бо українські кулі влучають у його вікна, і пропонував, щоб у найближчу неділю всі троє, вони й архиєпископ Теодорович, «кожен у своєму соборі місто і країну довірили Найсолодшому Серцю Господа Ісуса, з проханням відвернути від нас громадянську війну й анархію». Відрізок між двома пагорбами і справді невеликий, від святого Юра можна блискавично збігти вниз, а тоді залишається ще тільки трошки вгору, до палацу біля підніжжя Високого замку. Йти прямою дорогою не було змоги, всюди барикади й патрулі, всюди стріляють, тому кур’єр ховався в бічні вулички, в купи неприбраного від початку війни листя, у якийсь момент йому здалося, ніби він ступає не по листю, а по листах, які він у цю війну носив із одного пагорба на інший, від Шептицького до Більчевського — і назад. Надворі листопад, рано темніло, з відкритих дверей святої Анни чулося «Королево Польщі, молися за нас», пахло димом, до вільної Польщі було і ближче, і далі, ніж будь-коли. На одному пагорбі йому шептали, що в Шептицького за вівтарем є телефон, безпосередньо з’єднаний з руським фронтом, а на другому переконували, що Більчевський наказав встановити у своїй спальні електричний дзвінок, виведений у помешкання кліриків. У попередні роки у листопаді було повно снігу, а цього року — ні, цікаво, чи тоді, коли сніг нарешті випаде, люди у Львові й далі вбиватимуть одні одних? На бічних вуличках робилося тісно, безстрашний ліхтарник проїжджав на велосипеді з довгою металевою тичкою, відчиняв скельця-дверцята і запалював газ у ліхтарях, а кур’єр думав про листи, які проносив у внутрішній кишені плаща, він не посмів би їх розпечатати, навіть якби йому до голови приклали пістолет, і не хотів знати, про що вони, лиш би архиєпископи й далі писали один одному, лиш би й далі возносили над вулицями свою молитву, яка плавно переносила кур’єра з одного пагорба на інший і робила невидимим для солдатів по обидва боки фронту. «Та що ж це за варварство — українці на захоплених ними вулицях замазують польські написи багнюкою і нищать пам’ятники», — обурювався Більчевський у листі до Шептицького.
Я на це зауважила, що під кінець дев’яностих років таблички з назвами вулиць знову були замазані білою фарбою: радянські назви усунуто, а нових досі ніхто не вигадав.
— Отже, виходить, що та війна ще не закінчилася, що вона триває далі? — запитала я.
У відповідь Микола усміхнувся — і вперше цього дня подивився мені у вічі. Тоді мені подумалося про рефрен французької пісні, який найкраще передавав те, що між нами відбувалося: «Je t’aime, moi non plus». «Я тебе кохаю, я тебе також ні».
Із Городоцької ми повернули в одну з вуличок із замазаною табличкою.
— Тут стався нещасливий кидок гранати, — сказав Микола.
Червоні яблука (неправильні циліндри і багатогранники), де-не-де покриті висипкою, трохи над’їджені птаством і хробаками, ідеальні для повидла, яблука з тарілки на підвіконні зупинили на собі останній у її житті погляд. За секунду до того вона підбігла до вікна, бо почула постріл — сторож з її будинку вистрелив у бік ворожого патруля, що проходив вулицею. У відповідь українці блискавично кинули гранату, яка вбила її на місці, і те, що ще мить тому було нею, тепер опадало на підлогу, й дошки в цю ж мить починали горіти. У квартиру ввірвався Черський — і розпластався на розсипаних яблуках. «Український хорунжий випадково вбив свою польську наречену», — повідомили потім газети. Як він жив далі після того кидка гранати? Про це не писалось ніде.
Протягом перших трьох років після пострілу Микола перебував у трьох сполучених стоп-кадрах: шерех тендітних долонь Маріанни, сходження під землю й обережне входження язиком у чужу ротову порожнину.
Далі ми пішли в бік вулиці Коперника.
Під час цієї війни Головна пошта кілька разів переходила з рук у руки, і коли поляки були всередині, а українці утримували блокаду ззовні, якийсь поляк вигадав систему зі шнурком. По натягнутому високо над вулицею тонкому шнурку, який з’єднував одне з вікон пошти з розташованим поблизу будинком на Крашевського, поволі сунулася скринька, таким чином ув’язненим на пошті солдатам передавали листи і їжу. Натомість якийсь українець зробив зі скриньки рухому ціль і почав стрілецькі змагання: якщо українці влучали, посудини з юшкою і другою стравою падали на бруківку. Поляки прикріпили до скриньки бюст Тараса Шевченка — і постріли негайно вщухли. Пізніше вибухнула пожежа — і обом сторонам стало очевидно, що вони повинні залишити будівлю, щоби допустити до роботи нейтральних пожежників.
Через три роки вогонь жалоби і самозвинувачень згас. Микола запустив волосся, розвинув кар’єру в Академії, одружився.
Іноді ця війна мала людське лице. Із заходом сонця починалося перемир’я і спільні учти. Польський динаміт
