Дім з вітражем - Жанна Слоневська

Із верхівки вежі стікали — аж до самої землі — дві плахти яскравої тканини, тягнулися за нами вулицею Театральною, я потайки приміряла їх до Миколи, загорнула в них його тіло, хотіла знати, чи йому би личило мучеництво, але мої фантазії розбилися об його суворий погляд — він не збирався ділитися зі мною спогадом про тіло, загорнуте в прапор. Інші руки відкрили і поцілували знайомий шрам між лопатками, інший язик злизав засохлу кров із веснянкуватих лугів, інші долоні обрядили тіло і припасували його до твердої постелі труни.

— У ключових точках міста Вітовський наказав встановити кулеметні гнізда. Стволи кулеметів цілилися в перехожих на площі Святого Духа і на Гетьманських валах, стирчали з балкона Опери, з тераси кав’ярні «Віденської».

— Стріляти звідти — це місцева традиція, — пожартувала я, але ніхто з нас не усміхнувся.

Адже були й інші традиції — наприклад, грати в шахи на алеї, що вела до Опери, ми саме проходили повз лавочки з пенсіонерами: «Доброго дня!» — «І вам доброго!» — «Дозвольте?» — «У мене білі, отже, я починаю…» — «Тепер хід чорних…» — цікаво, хто виграє цю партію?

— Перше листопада дев’ятсот вісімнадцятого року було для Львова трагічним днем. Початком кінця міста — такого, яким воно було доти. І не має значення, як війна точилася далі. Не має значення, хто переможець, а хто переможений.

— Потрібні два паралельні міста з двома різними назвами, Львув і Львів — це те, що тоді вийшло на яв, так? — запитала я. — Два міста — але з одним і тим же Ринком, трамваями, каштанами? Одначе місто було одне, і тому почалася війна, яка його дощенту розполовинила?

Присадкувата будівля Опери ледь мріла на гладенькій поверхні наповнених газом кульок, які пучками росли з рук торговців уздовж алеї, вони були частиною поганої сценографії — настільки ж поганої, як сценографія її похорону: прапори, юрми, оркестр. Інший хтось подарував їй останній погляд, інший замкнув труну.

— Будь обережна з каналізаційними люками, — застеріг Микола, коли ми обходили театр, — вони не завжди щільно закриті, в них легко можна провалитися.

Вулиця Городоцька виглядала немов розпечений тунель без жодного деревця, тут трамваї, легковики і маршрутки ламали одні одним плани на смузі перешкод, тобто на горбкуватій бруківці, ми вийшли на проїжджу частину, ігноруючи правила дорожнього руху, з усіх боків нам сигналили, а ми котилися по колії, ніби два трамваї, а може, як трамвай, складений із двох вагонів.

— Я не поведу тебе по місцях бойової слави жодної зі сторін. Не покажу героїки і символів, уникатиму зачовганих формулювань на кшталт «захисники Львова». Нічого не скажу про дітей, яких пізніше назвали «орлятами». Покажу лише кілька відкинутих або забутих речей. Таких, які не вкладалися в легенду.

Після злощасного прапора був невдалий вибух. Микола розповідав, а я собі все це уявляла — українських хлопців, загублених серед чужих їм міських кам’яниць, польських хлопців, яким, хоч вони й були в себе, не вдалося підірвати казарми: може, тому, що в попередні роки вони готувалися до чогось іншого, ніж підривання казарм. Пісок був усюди, у чоботах і в повітрі, він здіймався навколо, розсипаний по бруківці, здавалося, що зараз повіє вітер — і почнеться піщана буря, під час якої пил, змішаний із теплим повітрям, підніметься понад головами і трамваями, і понад куполом святої Анни — церкви, розкаряченої між вулицями Городоцькою і Шевченка; церкви, яка в радянські часи була меблевим магазином.

Не піском, а іншою, світлішою речовиною напихали собі кишені польські студенти, потім вони спускалися в каналізаційні канали, добре почуваючись у клоаці рідного міста, раз у раз доходили під землею до казарм Фердинанда, найбільш висунутого на захід причілка українського фронту. Працювали як ті мурахи, з повними кишенями снували вгору і вниз. Вороги обстрілювали їх із казарм, і їм навіть на думку не спало, що в цей самий час до них добираються з-під землі, що в підвалі з кожним днем росте гора небезпечного порошку.

Клоака коханого міста. Канал під театром. Найбільший сором мого життя.

У день «Д» вулицю струсонуло, але казарми Фердинанда навіть не здригнулися. Поляки з вулиці Бема неправильно розрахували відстань: бабахнуло на кілька метрів далі, ніж треба.

«Я тебе кохаю», сказане під примусом, «я тебе кохаю», яке нічого не варте, «я тебе кохаю» — єдине й останнє перед смертю, після чого вже нічого не можна буде виправити.

Ті, в казармах, панічно боялися вогню. Ірраціональна паніка прокидалася в них від вигляду палаючих просяклих гасом ганчірок, які в багатьох місцях одночасно призводили до початку пожежі. Хлопці з казарм зростали у сільських хатах під солом’яною стріхою, вони не знали, що грубезні кам’яні мури вогонь не здатний пожерти так легко. Серед цих хлопців був поет Роман Купчинський. Він саме сидів в одній із кімнат, коли раптом зайнялися двері. Кілька секунд — і язички полум’я перетворилися на палаючу стіну, яка посунула на нього. Води не було, під рукою стояла каструлька борщу, Роман блискавично її вхопив. У червону пащеку вогню хлюпнула червона рідина. Так мирні плоди тихого підльвівського села здолали звіра війни.

Зовсім інакше бувало, коли звір приходив до мене уві сні — я не мала як захищатися, та й навіщо? Він ніби не цікавився мною, але й не дозволяв мені вийти, я мусила на нього дивитися, це було в цирку, але не у справжньому, на Городоцькій, де на арені здіймали куряву жовті пантофлі клоунів і танцювали дресировані котики з бантиками, а в якомусь незнайомому цирку, влаштованому в колишньому костелі. Там відбувався сольний виступ звіра — він танцював без страхувальної лонжі під самим куполом, він жонглював кульовою блискавкою, показував акробатичні трюки перед глядачами, які ревли і реготали. Мене пронизував холод від думки, що я беру участь в оскверненні святині, що дивлюся на те, як страшний звір господарює там, де