Дім з вітражем - Жанна Слоневська
Микола аж до болю стиснув мої пальці.
— Це варварство! — крикнув він. — Вітраж вписаний у композицію конкретного будинку! Разом вони становлять органічну єдність. Забрати його звідти — це те саме, що вирвати у вас печінку! Звичайні люди не будуть мати доступу в готель. Спочатку ви нищите пам’ятку архітектури своїм безвідповідальним будівництвом, а потім хочете позбавити її художнього шедевру, спеціально для неї створеного.
Чоловік з розумінням покивав головою, дав нам по візитці — і поїхав геть у своєму золотому джипі.
Ця драма мала ще одну дію. Наприкінці серпня Микола був у Варшаві та дійшов до потрібних людей у міністерстві культури. На них подіяли аргументи про польську спадщину і погодилися фінансувати реставрацію будинку і вітража, який у цій ситуації категорично мав залишатися на своєму місці. Потрібна була тільки згода львівської влади. Ми намагалися її отримати — відповідальна за ці питання чиновниця спершу була у відпустці, а коли врешті-решт зустрілася з нами, то зразу ж після заплутаного вступу на тему процедур і документів розкричалася, що ми знаходимося в незалежній українській державі, яка сама дбає про свої пам’ятки, і що влада «козацького міста Львова» ніколи не допустить, щоби громадяни іншої держави втручалися в його внутрішні справи. А наші дії скидаються на державну зраду. Золотиста блискуча блузка щільно обтягувала її грушкоподібні груди і яблукоподібний живіт. Зі стіни кабінету на нас дивилися обкурені очі українського Будди — козака Мамая.
Микола тоді вже закінчував свою скульптуру-сюрприз, яка мала бути готова на вересень. Я від самого початку здогадувалася, що це буде. Врешті-решт, Львів не таке й велике місто, чутки до мене дійшли. Але на власні очі я побачила її тільки на церемонії відкриття.
Цього разу зібралася лише жменька людей, не було ні фанфар, ні оркестру, ні хору, а тільки гудіння жовтих маршруток, що сунули проспектом Свободи. І хоча на місці пам’ятника зі схованими в постаменті надмогильними плитами нині красувалася клумба з квітами, мені все ж пригадалася вереснева вистава багаторічної давності. Цього разу люди зібралися біля службового входу — коло тих сходів, якими Мама щодня ходила на роботу. Нову пам’ятну таблицю прикрашала синьо-жовта стрічка, яку перерізав мер міста, чоловік настільки низький на зріст, що йому довелося стати на спеціальну лавочку-підніжку. Коло нього вихитувалася монолітна туша нашої знайомої чиновниці з департаменту архітектури, цього разу — в облягаючій чорній вишиванці. Миколина дружина, яка стояла неподалік, становила з нею абсолютний контраст: висока, дрібнокоста, у світлій просторій сукні. На волоссі вона мала білу пов’язку — такі носили львівські студенти, що голодували на Майдані в дев’яностому році. Окрему групку становили студенти академії з сигаретами і кораловими браслетами; я стояла ледь віддалік. Прийшов і знайомий скульптор, що спеціалізувався на погруддях Кобзаря — неохайні сиві вуса, затуманені алкоголем очі. Він гримів у несправний мікрофон:
— Неосяжна культурна спадщина. Тернистий мученицький шлях. Розбудова нової України. Поховайте та вставайте. Кайдани порвіте.
Площа перед Оперою гула. Прямо на нас марширувала колона молодиків у сірих сорочках, які несли червоно-чорні прапори і співали щось войовниче. На їхніх грудях блищали металеві значки з літерами, схожими на свастику.[2] Я здригнулась і подумала, що вони прийшли опротестувати вшанування на стінах Національного театру опери та балету жінки, яка не була етнічною українкою. Проте марширувальники замовкли і зупинилися по правий бік таблиці — о Боже, вони прийшли вшанувати Маму.
Микола стояв по лівий бік, сам. З цієї нагоди він вдягнув урочисту попелясту сорочку без вишивки — його волосся своїм кольором все більше нагадувало саме цю барву. Микола імітував аристократичну байдужість: великий митець, якого ніхто не розуміє. Він не принизився до того, щоби дивитися на щось чи на когось, — споглядав невидиму за будинками далечінь.
А я весь час дивилася. На цілком непогану композицію плаского рельєфу, який, однак, виглядав як випуклий. І який висів страшенно низько. Який ніяк не пасував до оточення і прекрасно вписувався в страхітливі новочасні нарости, яких було повно на стінах міста. З таблиці мене міряла поглядом ще одна барбі мейд ін юкрейн, яка марно розкривала свій риб’ячий рот, щоб заспівати, — і цими вбитими разом із нею звуками вона мала закликати до боротьби натовп дрібних роботів з прапорами. Я дивилась на неї і дивилась. А тоді теж затуманила собі очі — але мистецькою імлою. За нею з’явився спершу вівтар XVIII століття роботи Себастьяна Фезінгера з барельєфом святої Маріанни — білої, алебастрової, примарної; потім з поверхні мінералу — яка, втім, ясно прозирала — виринула покрита ластовинням і небажаними волосками шкіра, подекуди шорстка на дотик, трохи аж наче велюр, деінде гладенька, як атлас. І тоді стали видимими подовгуваті нігті й очі з жовтуватими сонечками навколо зіниць. Ще я хотіла викликати в пам’яті голос, але мені це не вдалося: нічого, тільки гудіння нікудишнього міського транспорту. Таблиця була відлита з бронзи, а отже, через якийсь час вона позеленіє. Випереджаючи хід подій, зазначу, що так і сталося. А члени молодіжної націоналістичної організації, яка потім кілька разів змінила назву і форму, зобов’язалися запалювати під нею свічки. Першого листопада, першого січня і в липні — в річницю смерті Маріанни.
Тут пролунав іще інший гуркіт, і я з полегкістю подумала, що будівля театру почала (чого вже багато років усі боялися) западатися під землю, — та це всього лише на завершення урочистості заспівали якусь патріотичну пісню.
Потім були аплодисменти. Мер міста потиснув Миколі руку і, забравши лавочку, поїхав своїм чорним «вольво» до розташованої за кількасот метрів ратуші. Я дивилася, як Микола представляє чиновницю з питань архітектури своїй дружині та як вони втрьох бесідують. Надивившись, почала поволі йти в бік дому.
Микола наздогнав мене на рівні Етнографічного музею.
— Я буду чекати тебе о восьмій під каплицею Боїмів, — шепнув мені на вухо. Взагалі-то він міг би
