Енн у Домі Мрії - Люсі Мод Монтгомері

— Боюся, пані Блайт чимось дуже засмучена, лікарю, дорогенький, — загадково мовила вона. — Пані одержала якогось листа нині вдень, і відтоді ходить і ходить по саду, й говорить сама до себе. А ви знаєте ж, їй зараз багато ходити не слід. Вона не каже, про що був той лист, а я не допитлива, лікарю, дорогенький, і допитлива ніколи не була — таж видно, що вона смутна. А їй смутитися зараз не можна.

Стривожений Гілберт квапливо вибіг до саду. Невже сталося щось у Зелених Дахах? Проте Енн, що сиділа на лавці побіля струмка, не здавалася смутною, хоч і була надзвичайно схвильована. Сірі очі її мерехтіли вогнем, щоки взялися багряними плямами.

— Що сталося, Енн?

Вона засміялася дивним коротким сміхом.

— Ти, мабуть, не повіриш, коли я розкажу тобі, Гілберте. Я й сама не вірю. Як сказала днями Сьюзен, я спантеличена, «ніби муха, що на сонці взяла собі й ожила». Це неймовірно. Я десять разів перечитала цей лист, і щоразу те саме — я не вірю власним очам. О, Гілберте, ти казав правду… таку правду! Тепер я розумію… і мені так соромно за себе… ти пробачиш мені колись?

— Енн, я візьму тебе за плечі й трусону, якщо ти чітко всього не поясниш. Редмонду було б за тебе соромно. Що сталося?

— Ти не повіриш… ти не повіриш…

— Я йду викликати лікаря Дейва, — мовив Гілберт, удаючи, що хоче повернутися в будинок.

— Сядь, Гілберте. Я спробую розказати. Я одержала цей лист… і, ох, Гілберте, це так надзвичайно… так неймовірно… ніхто з нас не думав… і уявити не міг…

— Напевно, — зітхнув Гілберт зі смиренним виглядом, — єдине, що можна тут удіяти — це терпляче розпитати про все підряд. Від кого лист?

— Від Леслі… і, ох, Гілберте…

— Від Леслі! Це цікаво! Що вона пише? Як там Дік?

Енн узяла лист і після невеличкої драматичної паузи простягнула його Гілбертові.

— Ніякого Діка немає! Той, кого ми всі вважали Діком Муром… кого всі в затоці Чотирьох Вітрів вважали Діком Муром — насправді його двоюрідний брат, Джордж Мур із Нової Шотландії. Вочевидь, вони завжди були разюче схожі між собою. А Дік Мур помер на Кубі тринадцять років тому від жовтої лихоманки.

Розділ 32

ПАННА КОРНЕЛІЯ ВИСЛОВЛЮЄ СВОЮ ДУМКУ

— То ви хочете сказати, Енн, рибонько, що Дік Мур виявився геть не Діком Муром, а кимось іншим? Для цього ви нині мені телефонували?

— Так, панно Корнеліє. Це дивовижно, правда?

— Це… це так по-чоловічому, — вражено простогнала панна Корнелія, тремтливими пальцями скидаючи капелюха. Уперше в житті панна Корнелія була безперечно ошелешена. — Мабуть, я не можу осягнути цього, Енн, — мовила вона врешті-решт. — Я чула, що ви сказали… і я вірю вам… але не збагну. Дік мертвий — і всі ці роки був мертвий — тож Леслі… вільна?

— Так. Правда визволила її. Гілберт слушно казав, що цей вірш — найпрекрасніший у Біблії.

— Розкажіть мені все, рибонько. Після вашого дзвінка в мене думки всі аж геть переплуталися. Ніколи ще Корнелія Брайант не зазнавала такого невимовного потрясіння.

— Тут майже нема чого розповідати. Лист від Леслі був короткий. Деталей вона не описувала. У цього чоловіка, Джорджа Мура, відновилася пам’ять, і він знає, хто він такий. Він каже, що на Кубі Дік захворів на жовту лихоманку й «Чотири сестри» мусили вертатися додому без нього. Джордж лишився, щоб доглядати кузена. Але Дік невдовзі по тому помер. Джордж не написав про це Леслі, бо мав намір повернутися й розповісти їй усе особисто.

— Чому ж він не повернувся?

— Певне, йому завадив той нещасний випадок із травмою голови. Гілберт каже, що Джордж Мур, найімовірніше, не пам’ятає ні самого нещасного випадку, ні того, що призвело до нього, і, мабуть, уже ніколи не згадає. Очевидно, це сталося невдовзі після смерті Діка. Думаю, ми дізнаємося більше, коли від Леслі надійде наступний лист.

— Чи пише вона про те, що робитиме далі? Коли вона повернеться додому?

— Вона залишиться із Джорджем Муром, доки того випишуть з лікарні. Леслі каже, що написала його рідним у Нову Шотландію. Здається, єдина близька Джорджева родичка — то заміжня старша сестра. Вона була жива, коли її брат пішов у море з командою «Чотирьох сестер», та хтозна, що могло статися впродовж тринадцяти років. А ви, панно Корнеліє, колись бачили Джорджа Мура?

— Так. Тепер я згадала. Він приїздив сюди, до свого дядька Ебнера, десь вісімнадцять років тому. Їм із Діком було тоді по сімнадцять. Вони двоюрідні і з материнського, і з батьківського боку: батьки в них рідні брати, а матері — сестри-близнючки, то й не дивно, що вони були такі подібні. Звісно, — недбало докинула панна Корнелія, — то не була та разюча подібність, коли двоє людей аж так між собою схожі, що заввиграшки вдають один одного і навіть рідна мати не збагне, котрий із них хто. Тоді майже кожен міг напевне сказати, хто Джордж, а хто Дік, коли вони були разом та поблизу. Проте коли перед вами був лиш один, іще й на відстані, сказати, хто це, було вже не так легко. Вони, шибайголови, любили дурити інших, мали таку забаву. Джордж був трохи вищий і кремезніший, ніж Дік, хоча гладкий аніжоден із них не був — обидва здавалися радше худими. Та ще Джордж був блідіший за Діка й чуприну мав темнішу. Але з лиця були дуже схожі, ще й обидва мали ті дивні очі — одне синє, друге каре. А щодо решти, то й зовсім вони були різні. Джордж був гарний, чемний хлопець, хоч і шибеник добрячий, і всі казали, буцім у ті часи він уже любив заглядати до чарки.

Проте всім він подобався більше, ніж Дік. Тут він провів близько місяця. Леслі ніколи його не бачила — їй було тоді вісім чи дев’ять років, і тепер я згадала, що цілу ту зиму вона провела по той бік затоки у своєї бабусі, старої пані Вест. І капітана Джима не було — того ж року його корабель розбився на Островах Мадлен. Я не певна, чи він або Леслі бодай колись чули про кузена з Нової Шотландії, такого схожого на Діка Мура. Ніхто й не згадав про цього кузена, коли капітан Джим привіз Діка — точніше, Джорджа — додому. Звісно,