Енн у Домі Мрії - Люсі Мод Монтгомері
Полум’я в каміні, раз по раз сяючи яскравіше, вихоплювало з темряви біло-зелені шубки Гога й Магога, лискучу коричневу голову гарного сетера, який дрімав на килимку перед каміном, рамки з картинами на стінах, вазу з нарцисами, що виросли в невеличкім садку на підвіконні, Енн, котра сиділа при столику, відклавши шитво, обхопивши руками коліна й стежачи за полум’ям, що малювало повітряні замки з вежами, які пронизували хмару, освітлену місячним сяйвом, і надвечірні кораблі, що пливли з гавані Добрих Надій у Чотири Вітри з дорогоцінним вантажем на борту — адже Енн знову снувала радісні мрії, хоч моторошний привид страху мучив її вдень і вночі, затьмарюючи райдужні сподівання.
Гілберт уже звик називати себе «старим одруженим чоловіком». Проте на Енн він досі дивився закохано, не ймучи віри власному щастю й тому, що справді може вважати її своєю. А може, то був лише сон, частина великого марева, яким був і цей Дім Мрії? Душа його й досі мовби ходила навшпиньках перед нею, щоб не розвіялися чари й не зникло щасливе видіння.
— Енн, — поволі мовив він, — вислухай мене. Я хочу з тобою поговорити.
Енн поглянула на нього крізь тінистий морок освітленої полум’ям кімнати.
— Про що? — весело запитала вона. — У тебе страшенно серйозний вираз, Гілберте. Я сьогодні не бешкетувала. Чесне слово — запитай у Сьюзен.
— Це не про тебе… і не про нас. Я хочу… поговорити про Діка Мура.
— Про Діка Мура? — повторила Енн, випроставшись і насторожившись. — Що це таке ти хочеш сказати про Діка Мура?
— Я багато думав про нього останніми днями. Пам’ятаєш, торік я лікував йому фурункул на шиї?
— Так… так.
— Я скористався нагодою уважно оглянути шрами в нього на голові. Я завжди гадав, що з медичної точки зору це дуже цікавий випадок. Останнім часом я досліджую історію виникнення й успішного застосування такого методу як трепанація черепа. Енн, я думаю, що, коли Діка Мура відвезти до клініки й зробити йому операцію, його пам’ять і розумові здібності можна буде відновити.
— Гілберте! — вигукнула Енн із протестом у голосі. — Це неможливо!
— Але це так. І я вважаю, що мій обов’язок — розповісти про це Леслі.
— Гілберте, ти не зробиш цього! — несамовито скрикнула Енн. — Гілберте… ні… ти не зможеш… не зможеш бути такий жорстокий! Пообіцяй мені, що ти цього не зробиш.
— Енн, я не думав, що ти так це сприймеш. Будь розважлива…
— Не буду… я не можу бути розважлива… я надзвичайно розважлива! Це ти нерозважливий, Гілберте! Чи ти хоч думав, що буде з Леслі, якщо Дік стане такий, як був колись? Уяви собі! Зараз їй дуже тяжко, але для неї в тисячу разів краще буде лишитися Дікові нянькою, ніж знову стати його дружиною. Я знаю… я знаю! Ні, це немислимо. Не втручайся в цю справу, Гілберте. Облиш усе, як є.
— Енн, я думав і про це також. Але я переконаний, що лікар мусить брати до уваги стан тіла й розуму пацієнта, попри всі наслідки, до яких це може призвести. Я вважаю, що обов’язок лікаря — спробувати відновити фізичне й психічне здоров’я людини, якщо для цього є хоч найменша можливість.
— Щодо цього, то Дік — не твій пацієнт, — змінила тактику Енн. — Якби Леслі запитала, чи можна щось для нього вдіяти, тоді ти був би зобов’язаний усе їй розповісти. Але ти не повинен втручатися не у свою справу.
— Я не вважаю, що втручаюся. Дванадцять років тому дядько Дейв сказав Леслі, що Дікові нічим не можна допомогти. Вона, звісно, досі в це вірить.
— А чому він так сказав, якщо це неправда? — переможно вигукнула Енн. — Хіба він не знає про це так само багато, як ти?
— Я думаю, що ні, хай як самовпевнено й безапеляційно це прозвучить. Ти знаєш, як упереджено він ставиться до, як сам це називає, «новомодних ідей щодо розтинів і розрізувань». Він навіть проти операцій при апендициті.
— Він слушно каже! — правила своєї Енн, повстаючи проти власних поглядів. — Я сама вважаю, що ви, сучасні лікарі, аж надто захоплено ставите досліди на живих людях.
— Рода Аллонбі померла б, якби я не зважився поставити один із таких дослідів, — заперечив Гілберт. — Але я ризикнув і врятував їй життя.
— Мені до смерті набридли ці розмови про Роду Аллонбі! — вигукнула Енн. Це було найнесправедливіше щодо Гілберта, котрий і словом не згадав хвороби пані Аллонбі, відколи розповів Енн про свою удачу. І не його вина була в тім, що інші й понині невтомно обговорювали цей випадок.
Гілберт відчув себе ображеним.
— Я не сподівався, що ти так поставишся до цього, Енн, — сказав він холодно, підводячись і прямуючи до дверей. Уперше в житті вони були близькі до сварки.
Енн кинулася за ним і потягла його назад до крісла.
— Ні, Гілберте, ні, ти не підеш розгніваний. Сядь, і я ду-у-уже щиро перепрошу тебе. Мені не слід було казати так. Але… ох, якби ти знав…
Вона затнулася саме вчасно, ледь не прохопившись Гілберту про таємницю Леслі.
— Якби ти знав, як почувається жінка в такій ситуації, — незграбно виправдовувалася Енн.
— Я розумію це. Я обміркував справу з усіх точок зору й дійшов висновку, що мій обов’язок — повідомити Леслі про можливість відновити Дікові пам’ять і глузд. Щодо решти — вона мусить вирішити сама.
— Ти не маєш права покладати цю відповідальність на неї. Їй і без того тяжко живеться. Вона бідна — де їй узяти кошти на операцію?
— Це вона мусить вирішити сама, — уперто повторив Гілберт.
— Ти припускаєш, що Діка можна вилікувати. Але чи певен ти цього?
— Авжеж ні. Цього ніхто не може сказати напевне. Можливо, пошкоджений сам головний мозок, і наслідки цих пошкоджень незворотні. Та якщо, як мені здається, утрата пам’яті спричинена лише натисканням на мозкові центри окремих деформованих ділянок черепа, вилікувати його справді можна.
— Але це тільки припущення! — не вгавала Енн. — Звісно, ти можеш сказати про це Леслі. Та операція коштує