Енн у Домі Мрії - Люсі Мод Монтгомері

— О, я знаю… знаю. Але мій обов’язок — сказати їй. Я не можу відступитися від цього переконання.

— Ця славетна впертість Блайтів! — простогнала Енн. — Але не берися остаточно вирішувати сам. Порадься з дядьком Дейвом.

— Я вже радився з ним, — неохоче визнав Гілберт.

— І що він сказав?

— Загалом те саме, що й ти, — облиш усе, як є. Боюся, він не лише упереджений щодо «новомодної хірургії», а й міркує так само, як ти — не роби цього заради Леслі.

— Отож-бо, — наполягала Енн. — Ти ж не заперечиш, Гілберте, що думка того, хто прожив на світі замалим не вісімдесят літ, багато бачив і врятував десятки життів, повинна важити більше, ніж припущення недосвідченого хлопчака.

— Дякую.

— Не смійся. Це надто серйозно.

— Саме так я й уважаю — це надзвичайно серйозно. Перед нами безпорадний чоловік, тягар для інших. І коли є можливість повернути йому глузд і зробити його корисним…

— Адже доти він приносив так багато користі, — презирливо урвала його Енн.

— Він може отримати змогу виправити власні помилки. Його дружина про це не знає. Я знаю — і саме тому я повинен сказати їй, що така змога існує. Це моє остаточне рішення.

— Тільки не кажи, що воно справді остаточне, Гілберте. Порадься з кимось іще. Запитай думки капітана Джима.

— Гаразд. Але я не обіцяю взяти його думку до уваги. Це той випадок, коли людина мусить вирішувати сама. Мене гризло сумління, якби я й далі мовчав про це.

— О, сумління! — вигукнула Енн. — Очевидно, у дядька Дейва також є сумління, правда?

— Звісно. Але я не сторож його сумління, Енн. Визнай, моя дівчинко, — якби йшлося не про Леслі… якби то був цілком абстрактний випадок, ти ж погодилася б зі мною. Ти сама це знаєш.

— Ні, не погодилася б, — відказала Енн, щосили намагаючись повірити власним словам. — Ти можеш сперечатися хоч до ранку, Гілберте, та я не поступлюся. Запитай, що думає про це панна Корнелія.

— Ти терпиш поразку, Енн, коли вже прикликаєш собі в поміч панну Корнелію. Вона, звісно, розгнівається й скаже, буцім я «типовий чоловік». Та це не має значення. Не панна Корнелія мусить вирішувати, що робити. Це стосується тільки Леслі.

— Ти добре знаєш, яке буде її рішення, — ледь не плачучи мовила Енн. — У неї теж ідеальне уявлення про обов’язок. Не розумію, як ти можеш брати на себе таку відповідальність. Я не змогла б.

— Бо правий той, хто правий шлях обрав

І з наслідками стрітися готовий,[32]

— процитував Гілберт.

— О, ти вважаєш, наче два віршованих рядки — це переконливий аргумент, — пирхнула Енн. — Це так по-чоловічому.

На ці слова вона засміялася, мимохіть нагадавши собі панну Корнелію.

— Що ж, коли Теннісон для тебе не авторитет, можливо, ти повіриш словам Того, Хто незрівнянно більший, — серйозно відказав Гілберт. — «І спізнаєте правду, і правда визволить вас».[33] Я всім серцем вірю в це, Енн. Це найважливіший, найпрекрасніший вірш у Біблії — і взагалі в літературі, — і найправильніший, якщо існують різні ступені правильності. Найперший обов’язок кожного — казати правду, як він бачить її й розуміє.

— У цьому випадку правда не визволить Леслі, — зітхнула Енн. — Боюся, після цього вона опиниться в іще жорстокіших лабетах. Ох, Гілберте, як тяжко мені думати, що ти чиниш правильно!

Розділ 3О

ЛЕСЛІ ВИРІШУЄ ДІЯТИ

Раптовий спалах епідемії грипу в Глені й рибальському селищі змусив Гілберта впродовж двох тижнів віддавати весь свій час хворим, тож він не мав ні хвилини, щоб порадитись, як обіцяв, із капітаном Джимом. Енн без надії сподівалася, що він облишив свої ідеї щодо лікування Діка Мура, і, щоб не будити лиха, оминала цю тему в розмовах — проте безперервно міркувала.

«Може, варто сказати йому, що Леслі кохає Оуена? — думала вона. — Він ніколи не дасть їй приводу запідозрити, буцім йому щось відомо, тож її гідність не постраждає, а я спробую переконати його, що Дікові не слід робити операцію. Варто сказати чи ні? Ні, я не можу. Обіцянка мусить бути непорушна, і я не маю права зраджувати таємницю Леслі. Та ще ніколи в житті мені не було так страшно, як тепер. Це труїть весну… труїть усе!»

Якось надвечір Гілберт запропонував удвох піти до капітана Джима. Енн уся похолола, проте погодилася, і вони рушили. Два тижні лагідного сонячного сяйва явили диво, геть видозмінивши понурий пейзаж із ґавою, яку з вікна вітальні споглядав Гілберт. Пагорби й поля лежали сухі, теплі й бурі, готові взятися вигадливим візерунком весняного цвіту; затока грайливо тріпотіла попід вітром; прибережна дорога в’юнилася звабливою червоною стрічкою, а на піщаних дюнах гурт хлопчаків, які ладналися знову почати ловити рибу, палив сухотрав’я, що лишилося там із минулого літа. Полум’я весело металося вздовж гряди, вимахуючи багряними прапорами на тлі темно-глибокого моря, освітлюючи спалахами протоку й рибальське селище. То була дуже яскрава сцена, що іншим разом неодмінно потішила б очі Енн, але нині вони з Гілбертом не могли радіти прогулянці. Звичний дружний дух і відчуття єднання в смаках і поглядах, властиве племені, що знає Йосипа, нині майже здиміли з їхньої розмови. Несхвалення, яке виявляла Енн щодо намірів Гілберта, було знати в гордовито скинутім підборідді й силуваній чемності коротких фраз. Гілберт стиснув вуста з усією блайтівською впертістю, та очі його дивилися занепокоєно. Він мав намір зробити те, що вважав своїм обов’язком, проте зіпсовані стосунки з Енн видавалися йому для цього зависокою ціною. Обоє вони зітхнули з полегшенням, коли зрештою дійшли до маяка, і обоє відчули за це сором.

Капітан Джим відклав убік рибальську сіть, яку саме плів, і радісно їх привітав. У яскравім світлі весняного вечора він здавався таким старим, яким Енн його ще ніколи не бачила. У волоссі в нього побільшало сивини, жилава рука, простягнута для потиску, ледь помітно тремтіла. Утім, сині очі його були так само ясні й спокійні, як завжди, і несхитна душа проглядала крізь них, шляхетна й відважна.

Капітан Джим мовчки вражено слухав Гілберта, який казав те, що прийшов сказати. Енн, знаючи, як сильно старий любить Леслі, була певна, що він підтримає її, хоч і не сподівалася цим переконати Гілберта. Тому вона була безмежно здивована, коли