Енн у Домі Мрії - Люсі Мод Монтгомері
А півгодини потому Гілберт, пробігши передпокоєм, постукав у двері кімнати для гостей. Йому відповів сонний голос і з-за дверей визирнула перелякана бліда Марілла.
— Марілло, Енн веліла переказати вам, що до нас прибув один юний джентльмен — без валізи, та вочевидь, він хоче лишитися жити тут.
— Боже милий! — розгублено закліпала Марілла. — Гілберте, невже все позаду? Чому мене не розбудили?
— Енн не дозволила нам турбувати вас, коли в тім не було потреби. Лікаря викликали щойно дві години тому. Цього разу не було ніяких підводних течій.
— І… і… Гілберте… він… хлопчик житиме?
— Безперечно. Він важить десять фунтів і… та ви послухайте його! З легенями в нього все гаразд. Доглядальниця каже, що він напевне буде рудим. Енн розсердилася на неї за це, але я страшенно тішуся!
То був дивовижний день у маленькім будиночку.
— Здійснилася моя ніжна мрія, — мовила бліда й щаслива Енн. — О, Марілло, я ледь наважуюся повірити в це, відколи торік пережила той жахливий червневий день. Після нього мене мучив невідступний біль — але тепер він минув.
— Цей хлопчик займе місце Джой, — відповіла Марілла.
— О, ні, ні, ні, Марілло. Він не зможе… ніхто не зможе цього зробити. У нього своє місце — у мого милого, крихітного синочка. Та маленька Джой має й завжди матиме своє власне місце. Якби вона жила, зараз їй було б уже більше року. Вона дибала б на малесеньких ноженятах і лопотіла би свої перші слова. Я так виразно бачу її, Марілло. Тепер я розумію, як слушно сказав капітан Джим — Господь усе влаштує так, щоб моя дівчинка не була для мене чужою, коли ми зустрінемось на небесах. Я зрозуміла це за минулий рік. Я щодня й щотижня стежила за її розвитком — і завжди стежитиму. Я знатиму, як вона росте — рік за роком — і коли ми знов зустрінемося, я впізнаю її, вона не буде для мене чужою. О, Марілло, погляньте, погляньте, які в нього ніжки! Хіба не дивно, що вони такі досконалі?
— Було б дивно, якби вони такі не були, — сухо відказала Марілла. Тепер, коли всі тривоги щасливо минули, вона знову стала сама собою.
— Так, я знаю, — але здається, що вони не могли бути такі довершені, розумієте? А вони саме такі і є, аж до дрібнесеньких нігтиків. А рученята… ви погляньте на його рученята, Марілло!
— Цілком схожі на руки, — погодилася Марілла.
— Дивіться, як він хапається за мій палець! Я певна, він уже впізнає мене. Він плаче, коли доглядальниця забирає його. Ох, Марілло, ви ж не думаєте, що він… що волосся в нього буде руде?
— Я не бачу ще ніякого волосся, — відповіла Марілла. — І на твоєму місці не переймалася б цим, доки його не буде видно.
— О ні, Марілло, у нього є волосся — погляньте на цей м’якенький ніжний пушок. А ще доглядальниця каже, що очі він матиме карі, а чоло — достоту як у Гілберта.
— І вуха в нього гарнесенькі, пані Блайт, дорогенька, — озвалася Сьюзен. — Я найперше подивилася, які в нього вуха. Щодо волосся — хтозна, яке воно буде, очі й носи також змінюються, але вуха — то вже вуха, раз і назавжди. Бачите, яка в них витончена форма, і вони так щільно туляться до його благословенної голівки. Вам ніколи не доведеться соромитися його вух, пані Блайт, дорогенька.
Одужання Енн минало стрімко й щасливо. Друзі приходили з дарами для немовляти — так люди вклонялися новому життю ще задовго до того, як троє волхвів уклякли перед Новонародженим, що лежав у Віфлеємських яслах. Леслі, поволі віднаходячи себе в нових умовах життя, схилялася над малюком, немов Мадонна в золотій короні. Панна Корнелія бавила його вправніше за багатьох матерів. Капітан Джим тримав крихітне створіння у своїх великих засмаглих руках, дивився на малюка з ніжністю й бачив у ньому власних ненароджених дітей.
— Як ви назвете його? — запитала панна Корнелія.
— Ім’я вибирала Енн, — відповів Гілберт.
— Джеймс-Метью — на честь двох найдивовижніших джентльменів, яких я знала… з усією повагою, — додала Енн, лукаво поглядаючи на Гілберта.
Він усміхнувся.
— Я не надто добре знав Метью — він був такий відлюдько, що ми, хлопчаки, не могли добре з ним познайомитися.
Проте я згоден, що капітан Джим — це одна з найшляхетніших, найрідкісніших душ, які Господь будь-коли вбирав у тіло. Він так тішиться, що ми дали його ім’я нашому хлопчикові. Здається, на його честь іще не називали жодної дитини.
— Що ж, Джеймс-Метью — це надійне та міцне ім’я, — мовила панна Корнелія. — Добре, що ви не нагородили його якимсь пишним, романтичним іменем, якого він би соромився в старості. Пані Дрю із Глена назвала свого сина Берті-Шекспіром. Нічогеньке поєднання, правда? І добре, що ви змогли швидко вибрати ім’я для вашого хлопчика. Дехто має із цим такі труднощі. Коли в Стенлі Флегга народився старший син, вони із жінкою так сперечалися, на честь якого з дідусів його назвати, що бідне дитя мусило жити два роки без жодного імені. Потім у нього з’явився братик, то їх так і кликали — Старший хлопчик і Менший хлопчик. Зрештою вони таки назвали Старшого хлопчика Пітером, а Меншого — Айзеком, на честь двох дідусів, і хрестили обох одночасно, і кожен із двох малюків намагався перекричати брата. А знаєте ту родину шотландців, Мак-Небів із Глена? У них дванадцятеро хлопців, то найстаршого й найменшого звуть Нілами. Великий Ніл і Малий Ніл в одній сім’ї! Мабуть, у них просто скінчилися імена.
— Я десь читала, — засміялася Енн, — що перша дитина — це поема, а десята — найнудніша проза. Очевидно, пані Мак-Неб вирішила, що дванадцята — це лиш переказ давньої історії.
— Хоч насправді велика сім’я — то непогано, — зітхнула панна Корнелія. — Я вісім років була єдиною дитиною в батьків і страшно хотіла мати брата чи сестру. Мама казала, що я мушу просити цього