Енн у Домі Мрії - Люсі Мод Монтгомері

Капітан Джим часто говорив із Енн про зниклу Маргарет, відколи розповів їй давню свою історію, — і в кожнім слові його бриніла любов, що не здатна ні згаснути, ані забути.

— Так чи так, а я хочу, коли надійде моя година, умерти швидко й легко. Я не страхополох, пані Блайт, — я вже стільки був дивився в бридке лице смерті й ані раз не здригнувся. Та від думки про повільне вмирання мене посідає дивний, млосний жах.

— Не кажіть, що ви покинете нас, дорогий капітане Джим, — здушено проказала Енн, гладячи шкарубку засмаглу руку, колись таку сильну, але тепер зовсім кволу. — Як нам бути без вас?

Капітан Джим усміхнувся прекрасною, доброю усмішкою.

— Ви й без мене житимете добре… дуже добре… та ви не забудете старого, пані Блайт… ні, ви ніколи його не забудете. Ті, хто знають Йосипа, завжди пам’ятатимуть одне одного. І то буде добрий спомин — він не завдасть болю моїм друзям. Я надіюся й вірю, що їм завжди буде мовби як приємно згадати мене. Скоро вже зникла Маргарет покличе мене востаннє. Я піду до неї. А кажу про це лиш тому, що маю до вас прохання. Оцей мій старий Помічниченько, — капітан Джим простягнув руку й легенько штурхнув великий, теплий і м’який золотий клубок, що лежав на канапі. Перший Помічник потягнувся, наче відпущена пружина, із мелодійним горловим звуком — напівмуркотом, напівнявкотом, — випростав лапи, перевернувся на інший бік і знову скрутився клубком, — кепсько буде йому без мене, коли я вирушу в останнє своє плавання. Тяжко мені думати, що я покину його на голодну смерть, як його вже кидали раніше. Коли зі мною щось станеться, ви ж дасте йому теплий куточок і мисочку з їжею, пані Блайт?

— Авжеж.

— Ото й усе, що мене турбувало. Ваш маленький Джем дістане всі ті дрібнички, що я назбирав у мандрах, — я про те подбав. А нині я не хочу бачити сліз у цих прегарних очах, пані Блайт. Я, певно, ще трохи побуду тут. Я чув, як узимку торік ви читали вірш Теннісона — то я мовби як був би радий знову почути його, якби ви мені прочитали.

І доки у вікна до них залітали морські вітри, Енн м’яко й лагідно промовляла слова лебединої пісні Теннісона — «Пропливаючи між берегів». Старий капітан плавно вистукував такт своєю жилавою рукою.

— Так-таки є, пані Блайт, — мовив він, коли стихли останні рядки, — так-таки є. Кажете, він не був моряком… але ж дивно, як то він спромігся так описати почуття старого моряка, якщо сам не був моряком. Він не хотів «смутку прощань» і я не хочу теж, пані Блайт, бо все зі мною буде добре, коли я й собі «пропливу між берегів».

Розділ 36

ОЗДОБА ЗАМІСТЬ ПОПЕЛУ

— Що нового в Зелених Дахах, Енн?

— Нічого особливого, — відповіла Енн, згортаючи лист Марілли. — Джейк Доннел кладе дах. Він став теслею, тож, виходить, щодо справи всього життя зумів наполягти на своєму. А пригадуєш, його мати хотіла зробити з нього професора коледжу? Ніколи не забуду, як вона прийшла до школи й висварила мене за те, що я не кличу його Сен-Клером.

— Хтось іще кличе його так нині?

— Ні. Здається, тепер ніхто вже про це й не згадує. Навіть його мати поступилася. Я завжди думала, що хлопчина з таким підборіддям і вустами, як Джейкові, неодмінно досягне мети. Діана пише, що в Дори є кавалер. Подумай лиш — у цієї дитини!

— Дорі сімнадцять, — відказав Гілберт. — Чарлі Слоун і я гинули за тобою, коли ти була сімнадцятилітньою, Енн.

— Мабуть, ми старіємо, Гілберте, — ледь сумовито всміхнулася Енн, — бо діти, яким було шість, коли ми вже вважали себе дорослими, тепер виросли й мають кавалерів. Дорин жених — Ральф Ендрюс, брат Джейн. Я пам’ятаю його білявим опецькуватим гладунцем, що вічно пас задніх у класі. Проте, як я розумію, нині він доволі показний юнак.

— Дора, мабуть, рано вийде заміж. Вона належить до того самого типу дівчат, що й Шарлотта Четверта, які воліють скористатися з першої ж нагоди, боячись, що другої може й не трапитися.

— Якщо вона вийде за Ральфа, надіюся, він буде рішучіший, ніж його брат Біллі, — замислено мовила Енн.

— Сподіваймося принаймні, — засміявся Гілберт, — що він освідчиться їй самотужки. Енн, а ти вийшла б за Біллі, якби він сам попросив твоєї руки, замість доручити цю справу Джейн?

— Можливо, — і собі розсміялася Енн на згадку про перше своє освідчення. — Надто сильне потрясіння могло подіяти, як гіпноз, і підбурити мене до поспішних і необдуманих кроків. Тож будьмо вдячні, що він освідчився через третю особу.

— А я одержала вчора лист від Джорджа Мура, — озвалася Леслі з куточка, де сиділа із книжкою.

— О, як він почувається? — відгукнулася Енн зацікавлено, проте й із дивним відчуттям, що запитує про незнайому людину.

— Добре, хоч йому нелегко звикнути до змін у їхнім старім домі й колі друзів. Навесні він знову піде в море. Це в нього в крові, і він пише, що нічого не може вдіяти. Та він розповів мені ще дещо, і я дуже за нього, сердешного, втішилася. Ще доки пішов у той рейс на Кубу, він був заручений з одною дівчиною, про яку ні слова не сказав у Монреалі, бо думав, що вона його забула й давно вийшла за когось іншого. А для нього ж їхнє кохання й заручини досі були в теперішньому. Йому було страшенно важко, проте вдома він з’ясував, що вона так і не вийшла заміж і досі любить його. Восени вони поберуться. Я запрошу їх у гості — він пише, що хотів би поглянути на місцину, де прожив стільки років, навіть не усвідомлюючи цього.

— Яка гарна романтична історія, — мовила Енн, що незмінно любила все романтичне. — І подумати лиш, — додала вона, винувато зітхаючи, — що, якби я правила своєї, Джордж Мур ніколи не вибрався б із могили, у якій була похована його особистість. Як я тоді сперечалася з Гілбертом! От і кара мені за це — тепер із будь-якого питання я не зможу мати відмінної думки. Якщо я спробую заперечити, Гілберт відіб’є мій аргумент, нагадавши про випадок із Джорджем Муром.

— Наче це змусить жінку замовкнути! — піддражнив її Гілберт. — І все ж не ставай моєю луною, Енн. Невеличке протистояння